Глава 2

- Саро, я вдома. - почувся голос батька.

- Ох, ну ти можеш хоча б раз донькою мене назвати? Чи я для тебе просто напарниця про роботі? Так, чергова людина, яка відіграє безпосередню роль у подіях твого життя. Чи ким ти мене вважаєш взагалі?

- Будемо вважати, що я цього не чув. Приготуй вечерю, поїмо. В мене до тебе є прохання.

Паста з плавленим сиром та салат з морепродуктів - мої улюблені страви. Без жодних вагань я взяда усі потрібні інградієнти та прийнялася готувати. Година пройшла не помітно і ось ми з Ральфом ( так я його частіше всього називала) сіли за стіл.

- То що там в тебе за прохання таке? - я перша перервала мовчання.

- Мені потрібно, аби ти дізналася якомога більше про одну людину. Я надіслав тобі все, що мені відомо на почту. Розберешся. - із цими словами батько залишив і пішов вже вкотре за сьогодні чистити свою зброю.

Гвинтівка Crosman TR77 з прицілом 4х32. Здавалося, її він любив більше за мене.. Зрештою, не важливо. Може, колись я все ж таки й стану дійсно потрібною для нього (звісно ж, не в значенні роботи).

Олівер Дейвіс. Моє сьогоднішнє завдання - дізнатися про нього все, що тільки можна. Вже за годину роботи, перевіривши всю інформацію про нього у базі данних, я дізналася все, що мене цікавило. Інколи я навіть починаю думати, що все не так вже й погано. Зрештою, батько хоч кудись ходити дозволяє. Не може ж сімнадцятирічна дівчина просидіти у чотирьох стінах усе своє життя, чи не так?

Вже ввечері, після "випадкової зустрічі" із черговою жертвою Ральфа, я змогла дістати потрібну нам інформацію.

- То що, у тебе все вийшло? - запитав батько.

- Інакше й бути не могло. Завтра о дванадцятій годині дня у нього зустріч з бізнес-партнером у ресторані Boucherie Union Square. Виявляється, він ще той прихильник французької кухні.

- Чудово. Дякую. Завтра можеш відпочити, проте щоб до вечері була вдома. У нас будуть гості.

- Що? Не зрозуміла, які ще гості? Ти ж ні с ким не спілкуєшся і мені цього робити не дозволяєш.

- Розмову закінчено, Саро. Йди вчити уроки і лягай спати. Завтра про все дізнаєшся.

Ох, ну звісно. Він щось уже задумав! Ральф ніколи просто так би не сказав йти вчити уроки, адже йому до мого навчання ( а навчаюсь я у випускному класі) немає ніякого діла. Він завжди так говорить, коли хоче відійти від теми. Та, щоб там не було у нього на думці, відчуваю, що мені цей задум буде аж ніяк не до вподоби!

Ранок наступного дня

Ральф поїхав на завдання, а я, як завжди, збираюся на вечірку. На мені сьогодні чорна облягаюча сукня до колін і того ж кольору підбори. Ні, ну а ви що думали? Я теж можу бути жіночною, і на це навіть причина не потрібна. І так, зараз я просто звичайна дівчина-підліток і буду кайфувати на повну!

Нафарбувавши губи червоною помадою та підкрутивши віїї, я вийшла на місце, де мене вже чекав Том.

- Привіт, крихітко! - відразу ж поцілував мене, - Я сумував за тобою!

- Ходімо вже! - потягнула я хлопця на вечірку.

Ми порозважалися приблизно годину і трішки випили, після цього поїхали до нього. Ну а далі, ви вже зрозуміли.

Як і обіцяла Ральфові, до вечері я повернулася додому. Мене розривало від цікавості, хто ж саме до нас прийде.

Я накрила на стіл багото різних страв, приготованих мною власноруч. У батька виходило добре не лише позбавляти життя, а й готувати. Тому, згодом, я перейняла його кулінарні навички. Почувся дзвінок у двері:

- Уже йду, хвилинку! - крикнув Ральф.

- Ствіве, друже, радий бачити! Проходьте! - привітався він з гостями. В цей момент я була на кухні, проте чітко почула, що прийшло двоє.

- Сара, знайомся, це мій старий друг Стів. - я потиснула йому руку, - А це - кивнув батько на хлопця, що стояв позаду Стіва, - його син, Зак. Сподіваюсь, ви поладнаєте.

Хлопець був високого зросту, з чорнявим волоссям та зеленими очима. На його руках були татуювання ( дуже гарні, до речі), а похмура посмішка не могла залишити байдужим нікого. Та зрештою, це не про мене. Мені і з Томом добре, тож це просто чергова непотрібна людина у моєму житті.

Ми випили по бокалу вина та Ральф із Стівом заходилися розповідати про їхню дружбу. Все ж таки ніколи б не подумала, що батько взагалі міг ладнати з людьми. Після так званої вечері я пішла до себе в кімнату, а ті троє е довгенько про щось теревенили. Я вже почала поринати в думки про своє подальше життя, та згодом їх перервав стукіт у двері:

- Можна? - не чекаючи моєї відповіді хлопець увійшов.

- Ти вже зайшов. То навіщо питати?

- Ох, а я думав, що ти привітніша.

- Що ж ти помилився мабуть. Тому ласкаво прошу, - і я відкрила перед хлопцем двері, - на вихід!

Він притиснув мене до стіни, одним дотиком зачинивши двері, і сказав:

- Я сподівався, буде простіше. Важко ж нам буде жити разом..

- Що?? - я вилупила на нього очі.