29

– То що там сталося? – запитав тим часом Бахтіяр.

– Бабця... розлютилася. Хоча я не казала їй, що звільнила тебе.

Колишній раб кивнув.

– Я не подякував тобі, – промовив, ніби навіть з вибаченням. – Не встиг, перепрошую. Але я справді вдячний за визволення. Вам обом.

Я хотіла було обуритися. Але, подумавши, змушена була визнати, що якби Міолі не попросила принца знайти заклинання, то і я не змогла б його прочитати. Наскільки все-таки ми з нею схожі!

– І зроблю все, – продовжив Бахтіяр, – щоб ти якнайшвидше повернулася додому.

– Якщо вже мені доведеться віддуватися тут за Міолі, – відповіла я, – то нехай вона поки повернеться до мене. Хоча б відпустку організує! Скаже, що поїде на тиждень до моря там.

– Ти ж розумієш, що всі чоловіки одразу ж ув'яжуться за мною? Вони не захищені від магічного впливу. Навпаки, ще сильніше тягнуться до моєї сили, ніж наші.

Бахтіяр похмуро глянув на неї, але нічого не сказав. Я ж знизала плечима:

– Тобі не обов'язково їх брати. Просто повідом. Якщо вже я тут встрянула в секрети королеви, то ти там з моїми партнерами якось та розберешся. Вони принаймні вбити і заразити нікого не намагаються!

– Гаразд, – все-то в цієї Міолі легко і просто.

Але, мабуть, саме це в ній і підкупало. Мені вона також подобалася.

– І до речі, для чого ти зв'язувалася з асурами? – не втрималася я.

– Знаєш, як складно знайти асура?

– Складно? – у мене навіть очі полізли на лоба. – Та вони постійно під ногами бовтаються!

– Все, що бовтається у тебе під ногами – плід моєї роботи! Знаєш, скільки я намагалася їх розшукати? Перш ніж просити допомоги у принца.

– Сама наплодила і втекла, а мені тепер спотикайся, – буркнула я, скоріше з вередливості, ніж сердито. – То навіщо вони тобі знадобились?

– А то незрозуміло. Шукала спосіб звільнити Бахтіяра.

– А що з секретами королеви? – вклинився в нашу суперечку сам напівасур, знову чіпко підмітивши мої слова.

Зітхнувши, я обвела співрозмовників поглядом. Після зважилася, розповіла, яким, власне, чином з'явилися у нас рукописи.

– Що це? – вигукнула раптом Міолі, торкнувшись моєї руки.

Простеживши за її поглядом, я виявила, що каблучка на моєму пальці світиться! Причому ніби пульсує.

– Це не моє... – пробурмотіла вона.

– Це моє, – хмикнула я. – Нортен сказав, воно мене захистить. Напевно, шукає, куди я поділася...

Як би подати йому знак... Я глянула на Бахтіяра:

– Ти зможеш передати йому, де я?

Його очі звузилися, він окинув мене задумливим поглядом.

– Мені небезпечно з'являтися там. Адже я майже все життя пробув у рабстві. Еллен – сильна відьма і може намагатися знову підкорити мене. Хіба що вночі спробувати... якщо зможу наблизитися до нього. Принц захищений.

Бахтіяр потягнувся, узяв один із зошитів і розкрив. Міолі одразу прихопила другий.

Проте я сердито глянула на неї, і дівчина з жалем відклала зошит на стіл.

– Іду, іду, – промовила. – Твоє життя облаштовувати. Бахтіяре, віднеси мене туди. Сподіваюся, ненадовго.

Бахтіяр глянув на мене, але натрапивши на рішучий погляд, заперечувати не став. Вивів Міолі чомусь за одну з дверей.

Якийсь час я роздумувала, чи просити, щоб Бахтіяр повернув і мене. Якщо не додому, то хоча б до Нортена.

Але він має рацію: до принца так просто не підібратися. А якщо бабця чи королева засічуть нас, то обом не пощастить.

Каблучка перестала світитися, і що це означає, я знов-таки з'ясувати не могла. Чи то принц зрозумів, що я не в небезпеці. Чи то – що не дістанеться до мене.

Піднялася, обійшла будинок – тут малася кухня, ванна кімната і ще одна кімнатка, заповнена якимось незрозумілим мотлохом. Але Міолі з Бахтіяром уже не було.

Так нічого і не вирішивши, я повернулася за стіл, взяла зошит зі стопки та заглибилася у читання.

Незабаром з'явився Бахтіяр.

– Все гаразд, – повідомив.

І, сівши поряд, теж заглибився у читання.

Мені дістався літопис королівської сім'ї у скороченому вигляді. Текст, як не дивно, легко лягав у свідомість, хоча в нашому світі книги дев'ятнадцятого століття читати набагато складніше, ніж сучасні.

Можливо, річ у тому, що написано було лаконічно, лише найважливіше. Почерк рівний, чіткий. Трохи дратували завитки, ще хитромудріші, ніж у принца. Та що там хитромудріші, у Нортена порівняно з ними просто мінімалізм!

Але загалом, як звикла, майже перестала їх помічати.

Династія А'Ратав налічувала вже багато поколінь. Якщо я вірно зрозуміла, початок книги було переписано зі старої. Навіть не книги, це виявилися зшиті зошити, і в кінці – чисті аркуші для літописів. І ще спеціально залишені нитки, куди можна було підшити наступні записи.

З кінця я і почала. Про принца, його батьків. Бабцю, діда. Батьки матері тут не описувалися, лише згадувалися, як і всі, хто безпосередньо не належав до королівської сім'ї. Як, наприклад, молодший брат його діда, котрий хоч і був герцогом, але королем так і не став.

Загалом, мабуть, вірний підхід. А то й сотні зошитів не вистачило б. І мені завдання полегшить. Сподіваюся.

Сонце дісталося піку і покотилося до заходу. Бахтіяр розігрів обід, зварив вечерю. І все сиділи, читали – у повітрі чулося лише шарудіння сторінок.

Іноді вставали розім'ятися або змінювали пози. Але майже нічого не обговорювали.

Бахтіяр, незважаючи на те, що відволікався, встиг узятися вже за другий талмуд. А я подумувала відкласти свій і не заглиблюватися далі, ніж на триста років тому. Аж раптом моя майже фотографічна пам'ять помітила одну дивність.

– Хм, дуже підозріло, – пробурмотіла я.

– Що? – одразу скинувся Бахтіяр.

– Мяу! – пролунало раптом звідкись із шафи вимогливе.

– Що це? – здивувалася я.

Зсередини поскребло, дверцята прочинилися і в кімнату перетік, вальяжно потягаючись, кіт. Чорно-білий, середньої пухнастості, з худим обдертим хвостом та обпаленими вусами.