27

Принц не спав.

Двері не рипнули і я зовсім точно не тупала, але він підняв на мене погляд, відірвавши від одного з вчорашніх зошитів-рукописів.

Затишно влаштувався у кріслі поруч із широким диваном, на якому виднілася подушка та зім'ята ковдра.

– Виспалася? – усміхнувся.

– Взагалі не заснула, – озвалась я. – А ти?

– Подрімав трохи.

До речі, він сидів у легких домашніх штанах, продовжуючи світити своїм розвиненим торсом. Ще й відкинувся стомлено, розсипавши волосся по плечах.

Я переступила з ноги на ногу: босоніж стояти було прохолодно, незважаючи на пухнастий килим. Принц ковзнув по мені поглядом... під яким, у напівпрозорій нічній сорочці, я відчула себе оголеною.

Жар знову прихлинув у живіт, прокотився по грудях і вилився рум'янцем на щоки.

– Піду вмиюся, – пробурмотіла я, відступаючи. І поспішила до ванної.

Боже! Що то була за ванна!

Ні, ніяких чаш у вигляді квіток з пелюстками – все строго та по-чоловічому. Але як же стильно, будь-який дизайнер обзаздриться!

Чорний мармур, зелений малахіт та вставки кольору слонової кістки. Все в таких поєднаннях, що я навіть забулася про збентеження, отримуючи справжню естетичну насолоду.

Єдине, що мене засмутило – це відсутність душа. Навіть у нас у середні віки вміли подавати воду, а в них що? Не здогадалися? Крани в наявності, ніхто відрами не тягає.

Що я й запитала, коли закінчила усі ранкові процедури. Одягнувшись у халатик, який також заготував Нортен, і м'які пухнасті капці.

– Душ? – здивовано перепитав принц, до мого замішання, вже повністю одягнений, включаючи світлий камзол.

– Так, це спеціальний такий ммм... краник зверху, на стелі. З якого тече вода. Але не струменем, а через дірочки. Щоб під нею можна було помитися. Як водоспад.

– Хм, цікава ідея, – очі принца натхненно спалахнули. Він так на мене глянув, ніби я повідомила щось геніальне – навіть збентежив.

– Не моя, – поспішила відхреститися від чужої слави я. – У нашому світі таким уже багато століть користуються.

– Поговорю з зодчими, – промовив він, ніби прямо зараз збирався цим зайнятися. – У їдальні чекає сніданок... ідемо, покажу де. Мені доведеться спуститися до камінної зали, надто багато трапез пропустив. Заодно і поспостерігаю за всім.

Логічно, хоч і сумно. Не хотілося жувати на самоті, але принцові треба було при глянути і моєю бабцею, і за своєю мамою.

Він відчинив двері, провів мене кількома кімнатами до тієї самої їдальні. З круглим столом та чотирма стільцями навколо, розташованими біля відкритих дверей балкона.

– А що у зошитах? Знайшов щось цікаве?

– Можливо, – принц нахилився, торкнувся губами моєї щоки. – Потім розповім. Смачного.

Не знаю щодо смаку, а цікавість точно розпалилася. Однак Нортен поспішив до виходу, а я попрямувала до столу, дивлячись, чим його високість сьогодні балують.

Тут було стільки смакоти, що я на якийсь час навіть забулася про неприємності. Віддалася у владу м'ясного суфле із запеченим сирним соусом, кількох видів грибів та риби. І цілої вази різноманітних фруктів.

Не луснути б від такого запашного розмаїття!

І ось коли я вже відкинулася на спинку, блаженно перетравлюючи все, що вмістилося в шлунку, пролунав звук, який змусив у паніці підскочити.

Хтось відчинив двері – вхідні, які вели з покоїв принца до палацу і перебували у сусідньому приміщенні.

Може, служниця? Безшумно рушивши у бік спальні, я прислухалася.

– Норте, синку, ти тут? – покликав його величність король Ліран.

Треба ж, я думала, він сам не в змозі і кроку ступити! А прийшов. Невже поговорити про нічну подію? Вони розминулись на сніданку?

Чи навпаки, король виявив, що принц залишив власні покої, і вирішив їх дослідити?

Вже перебуваючи біля дверей, я кинула погляд на стіл. Тарілка одна, келих один, може, принц з ранку підкріпився.

А ось у спальні мої сукні, туфлі та нічна сорочка. А в кімнаті поряд – зошити!

Я зі всіх ніг рвонула туди. Благо, м'які тапочки не було чути на пухнастих килимах.

Ще й ліжко, чорт! Схопивши ковдру та подушку з дивана, я кинула їх на ліжко у спальні, заодно накривши свою сорочку. Сукні в шафі, сподіваюсь їх не помітять. Може, і зошити сховати туди ж?

Метнувшись назад у сусідню кімнату до крісла, схопила всю стопку і кинулася знов до спальні.

Цієї миті частина стіни почала рухатися, і я завмерла, так і не увійшовши до кімнати. Сховалася за дверима, визираючи в щілинку.

– Нортене? – пролунав ззаду голос короля, який невблаганно наближався.

А попереду, у спальні, відчинився потайний прохід, проявляючи королеву.

Отак вони мене наче лисицю заженуть. Що ж робити?

Відсахнувшись від дверей, я зацьковано озирнулася. Дах!

Кинулася до виходу на дах. Кроки з обох боків наближалися. Краще б у шафу залізла, лаяла себе, притискаючи руку до стіни та обливаючись холодним потом. Друга ледве утримувала стопку величезних талмудів.

А раптом не відкриється? Адже тут все має бути налаштоване на принца, він ще й посилював, сам казав.

Теж мені, безпечне місце. Ну, логічно, звичайно, що не від короля з королевою. Вони скрізь пройдуть. Як, втім, і він до них спокійно входить, схованки відчиняє.

Магічне невидиме поле під рукою поколивалося, наче роздумуючи. А потім все ж таки відчинило прохід.

Нічого не залишалося, як ковзнути в нього. Відступати більше не було куди.

А раптом вони і сюди проникнуть? Чи не заганяю я себе в пастку?

Залишалося сподіватися, що король із королевою не знають про це місце. Що принц облаштував його таємно.

Хоча розраховувати на це, мабуть, безглуздо.

Лише вискочивши на дах, я зрозуміла, що все ще в пеньюарі та пухнастих капцях, тільки спідню білизну і одягла. Стопку, як і раніше, притискала до себе, відчайдушно волаючи до місцевого Багатоликого. Якщо він допомагає потраплянкам, звичайно.