19

В очах Нортена виблискувало стільки цікавості та передсмаку, що обране ім'я раптом здалося мені дурною дитячою витівкою... хоча справжнє дратувало ще сильніше.

– Батьки назвали мене Мартою, – все ж відповіла я. – Але після їхньої смерті ми з сестрою потрапили до дитячого будинку. Ну... це місце, де збирають покинутих дітей.

– У вашому світі дбають про дітей, – з повагою промовив принц.

– Намагаються, – зітхнула я. – Але без батьків все одно... важко.

– Розумію, – тихо озвався він.

– Там я зненавиділа своє ім'я. І тільки-но випустилася і змогла розпоряджатися власним життям... змінила на Мартіша. Може, й не дуже розумно, але мені подобається, коли мене називають Тиша. Як почула, так і закохалася у це ім'я. Воно моє.

Навіть не знаю, чому мені раптом захотілося поділитися цим із принцом. Зазвичай я припиняла будь-які розпитування та розмови, даючи зрозуміти, що слухатися нічиєї думки не збираюся і своєї не зміню.

А принц ніби і з розпитуваннями не ліз, а от раптом узяла та й виклала йому.

– Тиша, – тихо промовив Нортен, ніби пробуючи звучання на смак, і його голос запустив цілий розсип мурашок по моїх плечах.

Трохи помовчав, розглядаючи мене, потім додав із цікавістю:

– Я все більше хочу дізнатися про твій світ. А називати... поки все одно буду Міолі. Щоб ніхто не помітив.

Звісно, він мав рацію – мені залишалося лише кивнути.

– Ідемо, – промовив принц, подаючи руку.

– Коли має прилетіти асур?

– Я не знав точного часу, коли вдасться потрапити до саду. Тому просив його за цим стежити.

– Охорона його не зупинить?

– Це мій особистий садок, і я дав йому амулет. Не бійся, все гаразд.

Принц вивів мене до величезної вітальні, відпустив мою руку і зі словами «я зараз» пірнув за чергову з численних дверей у його покоях.

Вийшов із великою сумкою, перекинутою через плече.

Наблизився до однієї з на подив порожніх стін. Біля інших стояли всілякі там диванчики, столики, етажерки з гарним камінням, амулетами та ліпними статуетками. А біля цієї залишався порожній простір.

Приклав руку до шовкових шпалер – я прямо побачила, як з його долоні вирвався імпульс.

Напевно, завдяки магічній підзарядці. Бо до того не помічала жодних проявів магії.

У стіні з'явився прохід, точніше, вихід на невидимі раніше гвинтові сходи. Мов розступилася ілюзія, або чари, відкриваючи приховане.

Взявши мене за руку, принц повів цією гвинтовою драбинкою, що крутилася навколо центрального темного стовпа, нагору.

Через кілька обертів ми вийшли на даху, у тому самому саду, про який він казав.

Принц склав долоні, розвів їх, і між ними засвітилася вогняна куля. Яку Нортен трохи підкинув – і та так і зависнула у повітрі прямо над нами, освітлюючи.

Навколо, біля самої огорожі плоского даху, було висаджено кущі та невеликі деревця, які й справді утворювали свого роду сад. Зверху мерехтіло поле – знову магічне і знову я не була впевнена, що розглянула б його власним зором, без накачування магією.

Схоже, це своєрідне поле приховувало нас від зайвих очей. Здалеку долинала музика – там все ще продовжувався бал.

Але тут було тихо. Посередині велике місце віддано ніби для тренувань. Обкладено м'якими матами. А навколо, далі за дахом і полем, виднілося безліч веж, дрібних башточок і скатних дахів.

Наша місцинка була затишною і зовсім не в стилі решти замку, наче спеціально організованою потай від чужих поглядів.

Поставивши сумку на підлогу, принц нахилився, бажаючи розкрити її. Але раптом різко випростався. Обернувся.

Простеживши його поглядом, я виявила асура. Того самого!

Щойно нікого не було – і ось уже темна постать утворилася на даху, тримаючи в руках щось блискуче. Мабуть, амулет, про який казав принц.

Нортен рушив до нього.

– Дякую, що прийшов, – промовив, простягнувши руку, і асур повернув йому амулет, який дозволив пройти в сад його високості.

Теж зробивши крок до них, я з трепетом чекала реакції асура – але той лише ковзнув по мені швидкоплинно. І промовив низьким, грудним голосом:

– Навіщо звали, ваша високосте?

– Кілька днів тому ви назвали цю дівчину «нашою». Ми хочемо знати, чому. Інформацію я оплачу.

Асур ще раз уважно глянув на мене, немов скануючи, і знову мені стало не по собі під важким, нелюдським поглядом.

– Не цю, – озвався байдуже.

Принц нахмурився, мені стало зовсім недобре. З одного боку, начебто до мене нічого не мають. З іншого... і допомагати, мабуть, не стануть.

– Дівчина була іншою, – додав асур. Потім придивився, звузивши темні очі: – Хоча... душа та сама. Тіло інше.

Він глянув на мене, на принца.

– Що ти знаєш про ту, першу? – спитав Нортен, потрясаючи важким мішечком у долоні. Я й не помітила, коли й звідки він встиг його дістати.

– На дівчині стояла печатка асура, – озвався наш темний гість.

– Це як? – не втрималася я.

– Ніхто з асурів не завдаватиме їй шкоди.

– Де вона зараз? – подалася я вперед.

– Не можу знати, – знизав плечима асур.

– Я... я наймаю тебе! – видала я, кинула погляд на принца, і той кивнув:

– Ми наймаємо тебе.

– Потрібно знайти ту дівчину, – продовжувала я, – і асура-напівкровку, колишнього раба, який був із нею. Можливо, вони не в цьому світі.

Адже він читає думки? Я постаралася уявити свій світ, але вголос говорити побоялася. Принцу може не сподобатися, що хтось заглядав у мою голову і, відповідно, міг помітити деякі таємниці.

З іншого боку, принц напевно знає про можливості асурів більше мого.

– Пошук може бути не швидким, – озвався асур, і я так і не зрозуміла, чи прочитав він мої думки цього разу, чи ні. Може, тоді саме печатка і дозволяла?

Принц простяг йому мішечок, напевно, з монетами. Або, може, якимись коштовностями.

– Оплата буде щедрою, – промовив. І на додачу повернув амулет