17

Якісь миті нічого не відбувалося. Я бачила тільки його обличчя, темні очі, з яких виливалося похмуре, лячне світло.

А потім підвела голову – і усвідомила, що я не в палаці.

Навколо моя рідна кімната на улюбленому двадцять п'ятому поверсі!

І...

Я опустила очі вниз і скрикнула.

І бісове худорляве тіло Міолі!

І ще Бахтіяр.

Тяжко дихаючий, з синцями. Опустився на диван – я зазначила, що рабські звички не спрацювали, мабуть, у глибині душі він давно вважав себе вільним. Або, може, ритуал все ж таки подіяв... незважаючи на те, як був проведений.

Думка пролетіла, майнувши, проте затриматись на ній я не встигла. Натомість погляд затримався на шиї раба.

Страшній, обпаленій, почервонілій і місцями потемнілій... але вільній. Без нашийника!

Невже вийшло? Або?

– Будь ласка! – кинулась до нього. – Поверни моє тіло! Будь ласка! Обмінюй нас нормально!

Бахтіяр щось пробурмотів... язик був мені незнайомий, але слова здалися лайками.

– Вибач, щось не так, – ледве ворочаючи язиком, промовив він.

– Розумію, – шепнула я, сівши поруч і обійнявши його. – Ти втомився, і...

– Магічне втручання, – хитнув він головою.

– Чиє?! – злякалася я.

– Ельфа ж, я не встиг... впоратися. Зараз.

Ще мить. Я напружено вдивлялася в його очі, які знову почали наче крижаніти, покриватися блискучим інієм.

А після радість обпалила душу, охопило щастя, торжество вирвалося звідкись, напевно, з підсвідомості. І я відчула раніше, ніж побачила.

Моє рідне тіло! У рідному шовковому пеньюарчику вище колін! Зелененькому, і...

Наступної миті я закричала.

Тіло-то було моє. А от навколо знову змалювалися стіни королівського палацу, задрапіровані шовками.

У відповідь на мій крик камін буквально відлетів убік, і до мене увірвався принц. Все ще в бальному одязі – що він тут робить?

Ринувся вперед. Потім зупинився, встромивши в мене пильний погляд. Пройшовся ним по короткому шовковому халатику, окремо зупинившись на ніжках. Зніяковівши, я сильніше запахнула груди.

– Міолі?

Хвала вищим силам, він мене впізнав!

– Що трапилося?

– Як ти... ви... тут опинилися? – здається, і тембр мого голосу трохи інший. Нижчий, оксамитовіший. Ледь вловимо, та все ж. Тільки зараз я зрозуміла, що голос Міолі здавався мені надто високим.

– Мені не сподобалося, як на тебе дивився цей ельф. І коли він майже одразу по тебе пішов, я теж вирішив перевірити... Міолі, що сталося? Чому ти кричала?

– Він знову вплинув на Бахтіяра. Змусив його напасти на мене.

Очі Нортена потемнішали. Він озирнувся з таким виглядом, що я поспішила заспокоїти:

– Я скористалася твоїм... заклинанням, яке ви мені дали. І Бахтіяр... зник.

Намагаючись не зніяковіти, я не те щоб зовсім збрехала – лише трохи приховала частину правди.

– Зник, – промовив принц, продовжуючи оглядатися. – А де листок? Його краще знищити.

Хм, і справді, де? Напевно, на моєму улюбленому двадцять п'ятому поверсі! Принаймні тут його видно не було.

– Ви... тільки бабусі Еллен про заклинання не кажіть, будь ласка, – попросила. – Скажу їй, це все ельф.

Принц напрочуд легко кивнув, показуючи, що в цьому на моїй стороні. І взагалі, у мене все більше складалося враження, що з Міолі вони не кохані, а – спільники.

– З ельфом теж розберемося, – скрипнув зубами Нортен. – Але зараз переодягайся. І... знаєш, не хочу залишати тебе одну. Зайдемо до мене, я теж переодягнуся, підзарядимось і більше ні на що відволікатися не будемо. Я не дивлюсь.

Він відвернувся, явно не збираючись виходити. Не сказати, щоб мені це не подобалося: навіть якщо їх із Міолі не пов'язували романтичні стосунки, він завжди був готовий її захистити. Це просто шалено підкуповувало.

Мені б насамоті залишитися... і покликати Бахтіяра. Втім, я дуже сподівалася, що він і сам, щойно трохи оклигається, прийде. Можливо просто ще не відновився.

Видихнувши, я попрямувала до шафи. І одразу зіткнулася з першою проблемою.

Сукня Міолі виявилася на мене замалою! Особливо в грудях, які тепер виглядали з декольте просто непристойно!

Ледве впихнувши у виріз свої півкулі, я обернулася до принца.

– Готова, – озвалася.

Нортен розвернувся. І глянув на те саме декольте, з яким я щойно так довго і старанно боролася!

– Міолі, – видав, і щось у його голосі я не пригадую таких хрипких ноток...

Кілька миттєвостей він розглядав мене. Потім взяв за руку і повів до відчиненого каміна. Хоч би як це звучало.

Зараз дотик здався мені зовсім іншим. І рука його дуже вже гарячою. Чи то від хвилювання – серце билося в жаху, що він може мене розкрити. Чи моє справжнє тіло якось інакше реагувало на принца... хоча, з чого б.

Ми мовчки дісталися покоїв його високості. Цього разу ніяких неврахованих принцес у його ліжку не валялося, тому вийшли просто до спальні.

Завівши мене і зачинивши потайний прохід, принц махнув рукою у бік крісла:

– Посидь, я швидко.

І скрився за одними з дверей, де майнула величезна гардеробна.

Присівши на край крісла, я оглядала спальню, відчуваючи, як жар заливає щоки. І низ живота. Тому що всі нічні емоції раптом спалахнули, ніби я й не змінювала тіло.

Це було дивно і несподівано, я встала пройтися, озирнутися. Ніяких портретів у Нортена на стінах не висіло, на камінній полиці виявилася витончена статуетка, що зображувала тоненьку танцівницю, яка стояла на пуантах на спині дракона, що розправив крила.

Статуетка була така гарна, що я мимоволі залюбувалася, покрутила, повертаючи різними ракурсами. Незнайомий матеріал поблискував у світлі магічних ламп, і здавалося, дракон покритий справжньою кольоровою лускою.

Розглядаючи, я не помітила, як принц повернувся. Переодягнувся у простору темну сорочку та вільні коричневі штани, неначе для тренувань. І пильно стежив за моєю реакцією.