8

– Це неважливо, пані, – озвався чоловік, дивлячись кудись перед собою.

– Важливо! – заперечила я, спробувала перевести його погляд на себе.

Якщо бабця справді заборонила їм спілкуватися... мені треба було знати, чому.

Декілька миттєвостей ми дивилися один одному в очі. Я – з надією, що він зрозуміє та відповість. Він – явно не бажаючи нічого мені казати.

Це було так несподівано і дивно... вперше я бачила Бахтіяра таким.

– Зрештою, я не чужа! – додала роздратовано. – Чого ти впираєшся, саме я зараз віддуваюся за Міолі!

Його очі потемнішали, губи стиснулися.

– Я не скажу вам, – озвався крізь зчіплені зуби. – Можете катувати.

Катувати? Я не одразу усвідомила сенс почутого. Тільки потім помітила, що нашийник знову напружився, ніби розігрівся і звузився, і на шкірі асура проступила червона обпалена смуга.

– Це не я! – злякано підскочила я до нього, не знаючи, що робити.

Вдивлялася у чортову смужку на шиї, спробувала торкнутися рукою, але раб відхилився.

– Я навіть не знаю, як ним керувати, як він працює!

– Опір наказу.

– Я... нічого не наказувала. Не хочеш, не кажи! Я ж... просто хочу знати те, що може бути важливим і допомогти мені!

Нашийник помітно розслабився. Я кинулася до столика, налила води в келих і передала Бахтіярові.

Він глянув здивовано, але подякував кивком і випив.

– Я не розумію, як працює ця штука.

– Вона налаштована на вас. Ви можете побажати, щоб вона завдала мені болю. Або якщо я не виконую наказу.

Голос раба звучав трохи хрипко, але дихання вже майже вирівнялося.

– Послухай... ти можеш мені довіряти. Я не видам твої з Міолі таємниці ані Еллен, ані комусь іще. Якщо все-таки захочеш розповісти... чекатиму.

Бахтіяр мовчки дивився на мене, не виявляючи емоцій. Я ж намагалася збагнути, порівняти всі ниточки.

Якщо він не піддається дару Міолі, отже... справа в іншому. Яку таємницю він може так завзято охороняти?

– Це пов'язано із асурами? – ризикнула я.

– Асурами? – здивувався раб.

Я мовчки наблизилася до трюмо і витягла зі скриньки записку.

Бахтіяр прочитав її, і брови з подивом піднялися. Він глянув на мене, знову на записку.

– Восьме цвітня вже пройшло, – промовив.

Я лише кивнула. Його очі звузилися – мабуть, згадав мій пізній прихід.

– Ви були там? – запитав.

– Ти ж не думаєш, що я довірятиму тому, хто не довіряє мені? – озвалась я.

– Я не знаю, що це може означати, – спантеличено відповів Бахтіяр.

– Почерк впізнаєш?

Він похитав головою:

– Ніколи не бачив.

Кілька хвилин я дивилася на нього, чекаючи, що він таки щось розповість. Але так нічого й не вичитала у безпристрасному обличчі.

– Можеш іти, – промовила я, відвертаючись. Даючи йому зрозуміти, щоби визначився зі своїми пріоритетами.

Сукня без шнурівки – сподіваюся, сама з нею впораюся.

Бахтіяр трохи помовчав. Моя спина буквально відчувала його погляд, матеріальний, гарячий. Але він так нічого і не додав, нечутно вийшов – лише легкий вітерець і тихий стукіт дверей, що причинилися, сказали мені, що я залишилася в кімнаті сама.

Роздягнувшись і вмившись, влаштувалася в ліжку. Довго лежала, крутилася, обмірковувала. Злилася. На всіх, починаючи від бабці та принца, і закінчуючи Бахтіяром.

Але все-таки впала в сон, щоб прокинутися вже вранці від гармидеру, який панував у домі.

Зізнатися, я хвилювалася. Перший бал, як-не-як! Я ніколи ні на чому подібному не бувала... і навряд чи колись зможу побувати.

Бахтіяр зайшов за речами, ще й кнар із пиріжком приніс. Знову став усміхненим красенем, у якому ніщо не говорило про вчорашнє.

Порозмисливши, я теж не стала ні про що нагадувати, вдала, ніби все гаразд.

У місто нас відвезла карета – між іншим, не найзручніший засіб пересування, як виявилося. Я з тугою згадала про нову машину. Невеличку, зате мою!

Сподіваюся, Міолі не полізе за кермо. Від однієї думки, що це дівчисько кудись на ній в'їде, почала заводитися. Але натрапивши на лютий погляд бабці, яка трусилася на сидінні навпроти, поспішила надати собі невинно-благочестивого вигляду.

Палац був неймовірний! Прямо місцевий замок Берегвар, лише у кілька разів більше. Безліч башт, зламів, численних об'ємів, і все це в неймовірній гармонії потопало у величезному парку!

Насилу змушуючи себе не дивитись відкривши рота на всю цю пишноту, я сперлася на руку Бахтіяра.

До речі, з нагоди подорожі до палацу йому навіть видали штани з сорочкою. Сіро-коричневі, з такими ж сандалями, але все-таки це була не пов'язка на стегнах!

Бабуся тягла з собою ще двох рабів і служницю, а також молоденька дівчинка мала прислужувати і сестрі.

Принц особисто вийшов нас зустрічати – але короля з королевою я не помітила. Видимо, це Міолі удостоїлася честі. Цікаво, як довго її чари діятимуть?

Адже мали б уже й затихнути. Принци непостійні, міняти фавориток у їхній природі – напевно, на це бабця й сподівалася. І я також була б дуже цьому рада!

Думки про Міолі в моєму будинку і серед моїх можливих партнерів шалено нервували.

Поки раби – судячи з ремінців на шиях – вносили скрині, його високість галантно подав мені руку і повів широкими сходами в не менш широкі двері.

Знову одягнений бездоганно, у все світле, що йому шалено йшло. Волосся хвилями лежало на плечах, очі горіли запальним вогником.

– У вас година, щоб відпочити з дороги, – говорив він, ведучи мене широкими крученими сходами з оніксу на другий поверх.

Мілена з бабцею рухалися слідом, шанобливо – хоча швидше, гадаю, роздратовано, – приймаючи волю принца.

– Ельфійська делегація прибула трохи раніше, – продовжував його високість. – Але вони добиралися довше, тож відпочивають. За годину – обід. Надвечір на бал з'їдуться ті, хто не запрошений проживати у палаці.

Не знаю, чи я звикла, чи чергова «пам'ять тіла», але його мова здавалася мені простою, без будь-яких вишуканих наворотів.