4

У кімнату ковзнула дівчина. Треба ж, вони тутечки теж є, не тільки тестостеронові раби!

Досі я служниць тут не бачила, та й нікого до ладу не бачила – схоже, бабця Еллен захищала їх від моєї присутності. Принаймні, поки не нашпигує мене необхідними знаннями.

У світлій формі з фартухом, ніби тільки з кухні, і легкому темному плащі поверх. Правда, ніяких підносів або тарілок, здатних вгамувати мій нервовий апетит, в руках не було. А натомість дівчина притискала до грудей об'ємний скруток.

Побачивши мене, вона з деяким подивом зависнула, прикривши безшумно двері. І здивовано пробурмотіла:

– Ви передумали, пані?

Ледь утримавшись від не менш здивованого питання, я вчасно прикусила язика.

– Ні-ні, просто лягла відпочити, – озвалася. – Що ти принесла?

Відчайдушно не вистачало розуміння, хто вона, імені хоч би. отже, з'ясовуватиму обережно, манівцями.

– Сукня з кухні, як ви і просили, – вона розгорнула темну тканину, що виявилася ще одним плащем. У нього було загорнуте така ж світла сукня з фартухом, як і на самій дівчині.

– Щось ще дізналася? – поцікавилася я, приймаючи сукню.

– Була сьогодні на Драконячій вулиці, як ви й наказали, – прошепотіла вона. – Щоправда, нічого там не побачила... але можу вас провести.

Драконяча! Ось воно що, Міолі справді збиралася сходити туди! Заздалегідь підготувалася!

– Чудово, – погодилася я, нашвидкуруч переодягаючись.

Накидала подушок під ковдру, одягла глибокий капюшон, що давав густу тінь на моє обличчя, і поспішила за служницею до дверей.

У кишеньці фартуха виявилася щільна вуаль, яку служниця допомогла мені пристебнути з двох боків від капюшона.

Розважливий голос в голові, звичайно, натякав, мовляв, лежи в безпечному ліжку... Чи безпечному? Запитання. Бо переносить зі світу у світ, бачте!

Тож сумнівна безпека не власного ліжка проти сумнівної небезпеки незнайомого міста... Чи мало ми в дитбудинку вилазок і крутіших робили? І до підвалу, і до даху добиралися, і навіть готували втечу. Тож я не з боягузливих, і якщо є хоч найменший шанс розібратися...

Хоча, мабуть, найбільше привабило у всьому цьому слово «асури». Якщо вони зможуть повернути мене назад, то й бабця не завадить!

Тільки я гадки не мала, як з ними домовлятися і що вони можуть попросити натомість. А головне – навіщо вони були потрібні Міолі. Адже точно не для обміну зі мною! Які тоді інтриги плело це дивне дівчисько? Їй що, принца мало?

З хати вибралися непомітно, ходом для слуг, і звернули на невеличку, пишно засаджену деревами вуличку.

Проїжджу частину було акуратно викладено плоским камінням, тротуари – чимось на кшталт плитки. Все чисто, доглянуто, уявляю, що у столиці, якщо це лише передмістя.

Ми просувалися мовчки. Я багато чого хотіла спитати, та боялася ляпнути зайвого. Служниця ж помовкувала. Мабуть, не звикла заговорювати першою.

Темнішало, але перехожих було ще багато, їхали вершники та екіпажі, прогулювалися парочки – жінки у довгих сукнях, чоловіки чи то у фраках, чи то в камзолах, ніколи їх не відрізняла.

Дивно, але мені тут подобалося. Я на всі очі дивилася по сторонах, немов потрапила на зйомки середньовічного фільму, з невидимими режисером та операторами.

Повз ковзнула служниця з кошиком у руках, трохи далі йшов, схоже, пастух, з травинкою в роті.

Ніхто з них не звертав на нас уваги, і я трохи заспокоїлася. Чого б не хотіла Міолі від асурів, мені до цього діла немає. Я попрошу своє.

Скосилася на супутницю. Чи знає вона, куди й навіщо мене веде, чи просто покірно виконує, що сказано, не влазячи в те, що недосказано?

Навколо височіли будинки, великі, гарні, багаті. На паралельній вулиці майнула шикарна площа, щось, що нагадало мені театр, ще якісь будинки – місцеві готелі, або як вони тут називаються. Заїжджі двори якісь.

Стало голосніше, нам траплялося більше кафешок... таверн у сенсі. Ходили групи молодих людей, мабуть, студентів тієї самої Академії.

Вони шуміли, веселилися, кутили і мало чим відрізнялися від нашої молоді. Костюмами хіба що. Ну і постатями: видно, що тут приділяли чималий час фізичній підготовці. Майже у кожного на поясі був клинок – чи меч, чи кинджал, чи катана.

До нас теж спробували позагравати, але опустивши очі, ми швиденько прошмигнули повз.

– Далеко ще? – запитала я.

– Поруч, ближче до озера, – озвалася супутниця.

Схоже, ми йшли на околицю нашої столичної околиці.

Звідси навіть стала помітна та сама Академія – величезна споруда з безліччю веж, критих червоною черепицею. На шпилях майоріли вимпели та прапори, деякі вікна горіли, і на мить, спускаючись вуличкою з невеликої гірки, я залюбувалася. Видовище справді було шикарним. Прямо як логотип Дісней, якщо не крутіше!

Навколо шуміли квітучі дерева, у воді горіли іскорки, а до берега вилась доріжка, покладена перламутровими мушлями.

Моя супутниця шанобливо пригальмувала, чекаючи на мене. Схаменувшись, що не повинна витріщатися відкривши рот, я поспішила за нею.

Ми пройшли ще трохи вниз вуличкою, і нарешті, майже біля виходу до озера, дівчина зупинилася перед дивним порожнім місцем між двома будинками.

– Ось, пані, – промовила, вказавши на нього рукою. – Раніше тут був п'ятий будинок. Але тепер – нічого.

– Раніше – це коли?

– Я не змогла дізнатися, вибачте. Ніхто не міг нічого сказати. Тільки плечима знизували. Мабуть, не обійшлося без магії.

Магії! Мама рідна, тут не тільки відьми і демони, тут ще й справжнісінька магія?!

Напевно, я похитнулася, бо служниця занепокоїлася:

– Вам недобре, пані? Може, додому підемо?

– Все в порядку, – хитнула я головою, притиснувши руку до серця, що колотилося. – Коли вже прийшли, треба йти до кінця. І будь ласка, не називай мене пані. Бо вся конспірація нанівець.

– Добре, – поступливо погодилася вона.

– Пам'ятаєш, що я тобі розповідала?