3

– Зовсім ні, – незворушно відповів той. – Пані Еллен навпаки, сьогодні відправила мене прислужувати пані Міолі.

– Прислужувати? – звузила очі Мілена.

Наблизилася раптом, провела долонею на його грудях. Зовсім як я нещодавно. І в погляді цієї дев'ятнадцятирічної красуні було стільки виклику та спокуси.

Бідний Бахтіяр! Він так само стояв з кам'яним виглядом, але я помітила, як здригнувся кадик. Її дотики ставали дедалі відвертішими, з явним розрахунком на чоловічу реакцію.

А він навіть не міг її відштовхнути. Відійти!

Не витримавши, я зробила крок вперед і видала крізь стиснуті зуби:

– Що ти робиш?

– Все, що захочу, – з усмішкою відповіла Мілена. – Мені він належить так само, як і тобі.

– Відчепись від людини, – затребувала я.

– Він раб, – знизала вона плечима. – До того ж, асур.

Асур? Я ледве втрималася, щоб не перепитати. Глянула на Бахтіяра – але той стояв із кам'яним виглядом, поки дівочі пальчики перебирали його животом та боками.

Гаразд, потім дізнаюся. У нас це щось міфологічне, чи то демон, чи напівбог. А тут?

У мене мізки від такого пухли. Я завжди була раціональною дівчиною, тверезо дивилася на світ, домагалася всього своїм потом і працею по двадцять п'ять годин на добу! І ні про яких напівбогів ніколи не мріяла! Навіть мрії про принців закінчились у дитячому будинку. Надивилась я там на хлопчаків.

– Відчепись від нього, – я схопила Мілену за руку.

– Ревнуєш? – зло кинула та. – Фі, як не соромно. До раба. Я накажу йому Таяну завалити, і зробить, нікуди не подінеться.

– Не зроблю, – похмуро відповів Бахтіяр, блиснувши очима.

Мілена блиснула у відповідь ще гнівніше, і Бахтіяр рвано вдихнув. Нашийник на його шиї звузився і, здається, почав розігріватися.

– Пороть тебе треба! – вирвалося в мене, і я прикусила язик.

Так говорила найнеулюбніша нянька найнеулюбнішої зміни. І я б ніколи не сказала такого Мілені! Своєї Мілені. Та ось вилетіло...

– Що тут відбувається?! – пролунав невдоволений окрик бабці.

– Міолі знову псує мою квітку! – одразу ж нажалилася сестриця.

Я кинула погляд на раба, піднявши брови. Це хто тут квітка?

Але той поки що не був у змозі відповісти. Вирівнював дихання, майже непомітно, все з тим самим пристрасним виразом обличчя. Від якого відринула вся кров разом.

– А вона до Бахтіяра чіплялася, – нажалилася я у відповідь.

На мою досаду, бабця знизала плечима:

– Раби для того й потрібні, щоб юним дівчатам було, на кому пару спускати. А ти, Мілено, не ображай сестру, вона сьогодні нездужає.

– Принц за нею бігає, раби їй прислуговують, чого б їй нездужалося?

М-так, це точно не моя маленька Мілена. А жаль.

Злі сльози залоскотали очі та ніс, і я сильніше закусила губу, щоб не схлипнути.

Звісно, Міолі – теж не я. Тож і шкодувати нема про що.

– Іди, іди, сьогодні поїси у себе, – спровадила її бабця. – Нам із Міолі треба поговорити. Бахтіяре, ти з нами.

Мілена зло блиснула очима, але суперечити не наважилася. Зробила легкий реверанс і рушила до будинку.

А ми – у ту чудову альтанку. Щоправда, колишнє захоплення випарувалося разом із усвідомленням реальності.

Сьєнара Еллен, як тут зверталися до заміжніх жінок аристократичного походження, почала просвітлювати мене щодо етикету за столом, тих самих звернень, черговості, хто, з ким і в якій послідовності повинен вітатися.

При цьому невдоволено поглядаючи, як я наминаю млинці з м'ясом.

Каву тут заміняв ароматний напій кнар, а от чай – був. Незабаром у мене голова почала пухнути від хмари нюансів, назв та іншого глупства.

Бабця розповідала, поки раптом не виявила, що я налягаю на добавку м'ясного рагу в вершковій підливі.

– Ти чим це займаєшся? – запитала викривально.

– Гм... а на що схоже? – поцікавилася я. Ну, може, в цьому світі їсти – це щось порочне...

– Це називається «обжираєшся», дівчинко. Міолі воліє залишатися худою.

– Хм, ну а я волію обжиратися, – пирхнула я.

Ще я на дієтах не сиділа! Мені дитбудинкової погані на все життя вистачило. Тепер я бажаю їсти смачно та багато. І між іншим, так ганяю і нервую постійно зі своєю фірмою, що гладшати просто нема коли!

Міолі, звичайно, тут сидить зніжена, ледарює. Але це її проблеми, а я голод терпіти не збираюся навіть у її тілі!

– Все, досить! Іди до себе, – холодно обірвала мій бенкет гидка Шапокляча. – Потім продовжимо. Бахтіяр покаже тобі дім.

Я глянула голодним поглядом на стіл, бабця – сердитим на мене. Сперечатися з відьмою я не ризикнула, але м'яку запашну плюшку все ж таки вперла.

Ця Міолі ще й на дієті. Ну, де справедливість! За що мені таке?

Бахтіяр провів мене до кімнати, в якій я жадібно вгризлася зубами у відвойовану плюшку.

Наблизилася до вікна, з дуже змішаними почуттями оглядаючи квітучий і пахучий сад, який знаходився і зі зворотного від галереї боку.

За деревами та кущами проглядалася огорожа і навіть частина вулиці. Щоправда, її майже не було видно.

Загалом, звичайно, добре тут. Гарно. Повітря – найчистіше! Схоже, жодного бензину ще не винайшли. Сукні вражаючі, знову ж таки. Казка.

Але я ніколи не хотіла жити у казці! Взагалі ніколи в них не вірила особливо. Життя показало не наймиліші свої сторони, і я звикла все собі вигризати зубами.

І вигризла. І була задоволена тим, що маю!

І збиралася мати ще більше. Тому що рідко кому випадає вдача отримати грант, але я багато часу і сил на це поклала. І змогла! Паралельно закінчуючи інститут.

І жодні казки з принцами мені зовсім не були потрібні.

Двері рипнули, відволікаючи від роздумів. Я поспішила якнайшвидше запхати залишки плюшки до рота, щоб не відібрали. Подавилася, закашлялася, але все ж таки вперто проковтнула.

І лише потім обернулася. Щоб виявити, як Бахтіяр акуратно прикриває за собою стулку.