2

– На мені рабська заборона завдати дівчині щось... погане, – озвався красень, і в погляді промайнуло дещо... не те щоб навіть жаль, воно було б зрозумілим, а ніби глибокий смуток.

Щоправда, лише на мить. Може, це я приписала йому те, що вигадав романтик, який давним-давно був затиснутий у лещата раціональних спостережень за чоловіками мого світу, але все ж таки іноді підіймав голову.

– Ясно, – промовила я.

– Ви ніби розчаровані? – запитав раб, вигнувши брову.

Але в глибині його очей мені здалося якщо не глузування, то принаймні попередження.

– Ще й як, – відповіла я мстиво, намагаючись приховати збентеження.

Підняла руку, провела долонею по рельєфних м'язах оголених грудей.

Жоден м'яз не здригнувся на обличчі Бахтіяра, ніби він готовий був знести будь-що від своїх господарів.

– Якій сукні віддасте перевагу? – запитав ввічливо.

– Будь-якій, – знизала я плечима. – На твій смак.

Після чого закрилася у ванній кімнаті. Не знаю, як у них тут, а мені потрібні ранкові процедури, включаючи чистку зубів. А бажано – ранковий душ для бадьорості!

Душа тут не знайшлося, ванну я набирати не стала. Але зубну щітку виявила.

Отже, принц. Із фігурою не пощастило. У сенсі, пощастило, але не стосовно цієї конкретної ситуації.

Залишається...

Я кинула погляд на ноги. Дивно, всі волоски вищипані, ніби це видно під довгою сукнею!

Ну нічого, я нові відрощу. Але боюся, доки він до них дістанеться, може статися непоправне. На кшталт офіційної пропозиції, яку мені доведеться прийняти.

До речі! Даремно я, напевно, зуби почистила...

– Бахтіяре! – вискочила як була в білизні, ледь не забивши красеня дверима. Біля яких він покірно чекав.

– Так, господиня?

– У вас тут росте часник? – я вдивилася в нього, не будучи впевненою, що він правильно зрозуміє. Хтозна, які тут назви.

– Є така пряність, – озвався раб невпевнено. – Вирощують.

– Чудово! Роздобудь мені кілька головок, будь ласка!

Жоден принц не зможе спалахнути любов'ю до дівчини, від якої тхне часником. І точно не полізе її цілувати. На мою думку, цілком відмінний план!

Глянувши на раба і отримавши ствердний кивок, я підбадьорилася.

Ще скиглитиму і охкатиму, виноситиму йому мозок і що там терпіти не можуть мужики. Втече, як миленький!

Бахтіяр вивудив із шафи смарагдову сукню. Прямо під колір очей. До речі, у цьому світі вони також зелені?

Я кинула погляд у дзеркало. Ага. Хоча все одно здаються мені якимись не зовсім такими.

І ось ця родимка над губою. Фі.

А ні, схоже, це мушка!

Наблизившись, я підколупнула темний, поблискуючий наклеєний аксесуар.

– Що ви робите?! – вигукнув Бахтіяр, кидаючись до мене. – Пані Міолі стільки грошей за неї віддала!

– Було б за що, – пробурчала я, зклацнувши мушку з пальця.

– Це ж останній писк моди, – продовжив раб, ніби й не переривався.

– Якщо вона спробує там, мені, на моє рідне тіло понаклеювати якоїсь погані, я... всі пальці їй поріжу! – сердито пробурмотіла я, глянувши на своє відображення, ніби воно могло передати послання дурному дівчиську, яке ганялося за модою.

– Що ви, як можна, пані? – схоже, Бахтіяра це не на жарт злякало.

Напевно, у разі чого, з нього і шкуру здеруть, що не додивлявся. Я зиркнула на нього.

– Ось бачиш, – хмикнула. – Є речі і страшніше наклеєної мушки.

– І все-таки зараз вони дуже модні у Рутені.

– А ось звідси детальніше, – зацікавилася я. І поки він не почав детально описувати мені модні наклейки для морди, додала: – Рутен це місто?

– Рутена. Наше королівство. Столиця – Рут. Де ви зараз і перебуваєте. Майже.

– Майже?

– Маєток старовинного роду Б`Райт розташований у передмісті столиці. Вам належать ще й угіддя.

– Б'Райт? Як цікаво... – пробурмотіла я.

– Що саме здалося вам цікавим, пані? Бажаєте оглянути угіддя?

Те, що у моєму світі я Проміньченко. Дивний такий збіг.

– Та потрібні вони мені триста років, – відмахнулась. – Мені тут не жити, по угіддям не кататися.

Мені додому треба! До своєї власної столиці зі своїм власним видом із вікна.

– Далі, – попросила. – Як звуть пресловутого принца? Скільки йому років?

– Його високість А'Ратав Нортен, спадкоємець древнього роду А'Ратав, який править ось уже понад триста років. Його високості двадцять чотири роки. Єдина дитина в сім'ї.

Бахтіяр зав'язав ззаду шнурівку на сукні, що м'яко ниспадала по ногах, прочесав моє волосся.

– Гадаю, пані Еллен за сніданком вам все розповість, – посміхнувся.

– А де сніданок?

– У літній їдальні у саду, зараз тепло.

– Літній – це чудово.

Раб узяв із шафи дві туфельки в колір сукні і єдиним відпрацьованим рухом опустився навколішки переді мною:

– Дозвольте? – вимовив, обережно піднімаючи мою босу ногу.

Ох, було щось у цьому хвилююче і водночас бентежне. Такий сильний, вродливий чоловік – і водночас у повному служінні у якоїсь старої.

Я ніяк не могла позбутися думки, який же він справжній? Чого хоче?

Одягнувши на мене туфельки, він так само легко, єдиним плавним рухом піднявся.

– Я проведу вас, пані.

І вже біля дверей трохи пригальмував. Вимовив тихо:

– Мені теж більше подобається без мушки.

– Здорово! – щиро засміялася я. Також загальмувала біля виходу, і, притримавши двірні ручки, на які він поклав руки, запитала тихо:

– Бахтіяре... а ти надовго в рабстві? Тебе можна якось визволити?

Його обличчя закам'яніло. Він забарився – лише на мить, але я помітила. Торкнулася його руки.

– Назавжди, пані. Навіть якби була можливість зняти рабський нашийник, пані Еллен нізащо не відпустила б мене. Я знаю надто багато сімейних таємниць.

– Вибач, – пробурмотіла я. Хотілося спитати, як він тут опинився... але я не ризикнула.