1

– Ну що? – пролунало в темряві просто над вухом скрипучим старечим голосом.

– Так, вона підходить, – озвався з іншого боку ліжка ще один старечий голосок. – Беремо!

Здригнувшись, я запалила лампу на тумбочці, нервово оглянула власну спальню.

Нікого. Та що за?!

Прислухалася. Навіть піднялася пройтися квартирою.

Тихо, порожньо. Може, телевізор десь у сусідів? Хоча звучало так близько, так явно...

Вмившись, я все ж таки повернулася у рідне ліжко. На нерви начебто не скаржуся. Може, перевтома на роботі? Мені ось-ось доведеться укласти складний договір з серйозною фірмою, фахівці якої настільки прискіпливі, що іноді стає не по собі. От і мариться всіляке.

Ще якийсь час я дослухалася. Навіть залишила лампу включеною про всяк випадок.

Не допомогло.

Сон таки зморив мене, а коли прокинулась – довкола була зовсім не моя спальня! Не моє ліжко! І навіть повітря якесь інше.

Кілька хвилин я посилено моргала, переконуючи себе, що все ще сплю. Буває ж, що уві сні ти впевнена, ніби прокинулася, а насправді...

Насправді довкола панувало середньовіччя! У найкращих його проявах, у шикарному аристократичному стилі, але все ж таки не моя зароблена потом та кров'ю ультра-сучасна квартира з панорамними вікнами на двадцять п'ятому поверсі!

Килими, канделябри, камін із закритою затулкою, дерев'яні рами, сад прямо за вікном, ніби я зовсім поряд із землею!

Піднявшись, я кинулася до шикарного вінтажного трюмо, що стояло тут же. Виявила дивну, якусь неправильну копію себе, і закричала.

У двері з гучним стукотом одразу ж увірвалися кілька накачаних мужиків. Напівголих, між іншим, у дивацьких пов'язках на стегнах вище коліна і з диковинними прикрасами навколо ший.

– Що трапилося, пані? – промовив один з них, смаглявий і широкоплечий красень з яскравими білими зубами і темними блискучими очима.

Уважно обвів спальню поглядом і з подивом зупинився на мені:

– Вас хтось образив?

Можна і так сказати. Притягли хрін знає куди! Це якийсь розіграш?

– Де я? – видала я, закашлявшись.

Чоловіки переглянулись.

– Так, розійдись! – пролунав командний голос, від якого я здригнулася.

У кімнату увірвалася невелика сухенька стара в манірному середньовічному вбранні: темно-синя сукня, чепець із червоною підбивкою, туфлі на низьких широких підборах.

Хм, тільки сумки з щуркою-Ларискою не вистачає. Шапоклячка.

Розвернувшись, я почала свердлити бабцю поглядом. Не виникло жодного сумніву, що їй належить один із тих голосів, які я чула напередодні вночі!

– Залиште нас! Усі, крім Бахтіяра, – наказала вона, і мужики одразу випарувалися за двері. Окрім білозубого красеня.

Стара обернулася до мене, чіпко пройшлася поглядом і задоволено кивнула. Не знаю, що саме її задовольнило: довга нічна сорочка або гніздо рудого волосся на голові. Тож свого власного лютого погляду я не відводила.

– Міолі, сядь, поговоримо, – промовила вона, вмостившись у кріслі на безпечній відстані, явно розуміючи, що я можу накинутися на неї з пазурами та зубами.

– Я не Міолі, – прошипіла я розлюченою кішкою.

– Ти можеш злитися, звісно, – підібгала губи бабця, – але тобі це не допоможе. Тож пропоную вислухати.

– Слухаю! – гаркнула я.

– Мене звуть Еллен, я твоя... гм... бабуся Міолі. Бачиш, справа в тому, що до неї сватається сам принц.

– А твоя стареча шкідливість не рада? – не зрозуміла я.

– Май повагу до старших!

– Поки що не бачу причин! – склала я руки на грудях, не зводячи з неї палаючого праведним гнівом погляду. – Я тут причому?

– А при тому, що у Міолі дар, магічний, кровний. Вона всім чоловікам подобається. А в тебе – як би сказати м'якше, навпаки. Ось і зроби так, щоб принц відмовився з тобою одружуватися.

– Давай сюди свого принца, відмовлю йому, і повертай мене додому!

– Ти що несеш, дурна курка! Неможна відмовляти принцу, чи захотіла увігнати в немилість весь рід?!

– А ти що несеш, стара карга?! Я хіба погоджувалася на цю авантюру? В мене там угода горить. Я, знаєш, фірму сама, на своїх плечах, з нуля підняла, і ніякі принци мені не допомагали, я не можу втратити її через фантазію старої відьми!

– Не про себе – то хоч про Мілену подумай! Та кому я кажу...

Бабця махнула рукою, але мене наче струмом вразило.

– Звідки ти знаєш про Мілену? – подалася я до неї, проте Бахтіяр, який до того настільки успішно зображував меблі, що я встигла про нього забути, ненав'язливо висунувся між нами, даючи зрозуміти, що завдати шкоди старій карзі не дозволить.

– Сестра твоя... не твоя, Міолі. Мілена, – видала бабця.

У мене ж теж була сестра. І теж Мілена. Разом до дитбудинку після смерті батьків потрапили. Щойно виповнилося вісімнадцять і держава випхала мене стусаном під зад, я одразу ж забрала її. Домоглася дозволу на опіку. На роботу влаштувалася. І навіщо відпустила її на ту дурну вечірку? Не було б ніякої аварії, лишилася б вона жива...

Бабця ніби відчула зміну мого настрою, поглядала вичікувально, вилискувала відьомськими очима.

– А чим вас принц-то не влаштовує? – зітхнула я.

– Мене його високість усім влаштовує, – запевнила бабця, ще й озирнулася, ніби боячись, що той самий принц під дверима підслуховує. – А ось у матері його інші плани на нього. Вона йому принцесу Анталгілерського королівства за дружину примітила. Зміцнити союз і таке інше. І ніяка навіть сама родовита навіть магічка її не влаштовує. А ми, знаєш, з її величністю давні подруги, в одному ордені перебували, не можу їй відмовити.

Отже, володарка другого голосу – матуся бідного принца, доля якого давно розписана родичками відьмами.

– А раптом він правда в твою онучку закоханий? Не боїтеся в кохання втручатися-но?

– Та яке там кохання! – махнула бабця роздратовано. – Кажу ж, дар у неї. Навіть принц, з усіма його захистами, і той не залишився байдужим. А от побачить тебе, може, попустить його високість.