-4-

Єва прокинулася від м’якого ранкового світла, що пробиралося крізь напівзапнуті штори й лягало золотими смугами на підлогу майстерні. Повітря пахло фарбами, кавою і чимось ще — теплим, знайомим, уже її. Вона не одразу розплющила очі, дозволяючи собі ще кілька секунд побути в тому солодкому напівсні, де спогади про ніч здавалися сном, а сон — спогадом.

Її тіло було розслабленим і трохи втомленим, але ця втома була приємною, як після довгоочікуваної подорожі. Вона повільно повернула голову і побачила його. Він спав поруч, спокійний, злегка скуйовджений, зовсім не схожий на того впевненого художника, що вчора так уважно дивився на неї з-за мольберта. У сні він здавався молодшим. І якимось… беззахисним.

Єва підперла голову рукою і довго розглядала його обличчя, проводячи поглядом по лінії вилиць, по легкій щетині, по губах, які ще кілька годин тому змушували її забувати власне ім’я. Її серце билося рівно, але глибоко. Вона не відчувала ні сорому, ні страху, ні жалю. Лише дивну, нову для себе впевненість у тому, що все сталося саме так, як мало статися.

Погляд мимоволі ковзнув до мольберта.

Полотно стояло там, де він його залишив. Незавершене. Але на ньому вже можна було впізнати її — рум’янець на щоках, ледь помітну усмішку, той самий блиск в очах, який з’явився вчора, коли вона уявила своє найзаповітніше бажання.

Вона тихо підвелася, накинула його сорочку на плечі й підійшла ближче. Провела пальцями по ще сухій фарбі.

— Не рухайся, — пролунав позаду хрипкуватий від сну голос.

Вона обернулася. Він дивився на неї так само уважно, як і вчора, але тепер у цьому погляді було щось інше. Тепліше. Глибше. Майже рідне. 

— Я не рухаюсь, — усміхнулася вона, — І не тікаю.

Він підвівся, підійшов ближче й зупинився за крок. Його руки лягли на її талію, обережно, ніби він боявся злякати її ранкову ніжність.

— Залишся, — сказав тихо.

Єва відчула, як усередині знову щось тремтить. Не від пристрасті цього разу — від значущості моменту, ніжності і бажання, котре прокидалося в ній.

— Залишитися… на сніданок? — спробувала пожартувати вона, хоча голос видав її хвилювання. 

Він похитав головою.

— Залишитися в моєму житті.

Єва дивилася в його очі й намагалася не шукати гарантій, не будувати планів на десять років уперед, не розкладати почуття по пунктах і логіці. Вперше в житті вона не хотіла нічого прораховувати. Їй хотілося просто відчувати.

— А якщо я стану твоєю найскладнішою картиною? — прошепотіла вона.

Він усміхнувся.

— Тоді я писатиму тебе все життя.

Її серце стислося від цієї фрази — не як від гучного зізнання, а як від тихої обіцянки, яку не потрібно підкріплювати клятвами.

Вона зробила крок ближче і притулилася лобом до його грудей. Його обійми замкнулися навколо неї впевнено й тепло. І в цю мить Єва зрозуміла, що не боїться. Ні швидкості, з якою все закрутилося, ні глибини почуттів, ні невідомого завтра. Бо їхня історія не закінчилася цієї ночі. Вона лише починалася. 

І, можливо, попереду їх чекали шторми, непорозуміння, ревнощі чи довгі мовчання. Але зараз, у цьому світлому ранку, вона знала одне: іноді найважливіші рішення приймаються не розумом, а серцем, яке вперше б’ється в унісон з іншим.

Єва підняла на нього очі й тихо відповіла:

— Я залишусь. А як надовго — вирішить саме життя.