-3-

Вони йшли містом повільно, ніби обом нікуди не потрібно було поспішати, ніби весь світ раптом звузився до вузенької вулички, засипаної снігом, і тихого скрипу їхніх кроків. Єва відчувала, як холод пощипує щоки, але дивним чином їй було тепло — не від капучино, не від пуховика, а від його присутності поряд. Вона ловила себе на тому, що слухає не лише слова, а й паузи між ними, інтонації, глибину його голосу, який, здавалось, огортає її, як м’який шарф.

Вони говорили про дитинство, про перші невдалі спроби знайти себе, про страх бути недостатньо хорошим. Виявилося, що він теж не одразу повірив у власний талант, що роками шукав свій стиль, знищував полотна, які сьогодні, можливо, здавалося б шедеврами. Єва слухала уважно, затамувавши подих, і дивувалася тому, як легко їй відкриватися у відповідь. Вона розповідала про провалене вступлення, про бабусині маки, про рудого Віталіка, який завжди зустрічає її біля дверей, і сміялася так щиро, що сама відчувала, як тане напруга цього дня.

І чим довше вони йшли, тим більше спільного знаходили — у ставленні до світу, у любові до тиші, у захопленні морем взимку, коли воно здається ще глибшим і красивішим, ніж у спекотний сезон. І ця схожість лякала й водночас притягувала, бо з кожним новим словом Єва розуміла: цей чоловік бачить її. Не образ, не усмішку, не сукню, а щось глибше. Її душу. 

Вечеря стала природним продовженням прогулянки. Невеликий ресторан із приглушеним світлом і повільною музикою створював атмосферу затишної розмови між ними двома. Полум’я свічки відбивалося у його зелених очах, і Єві здавалося, що вона дивиться у воду, в якій ось-ось втратить потоне. Їхні пальці випадково торкнулися, коли він передавав їй келих, і цей короткий контакт залишив по собі слід — тонкий, майже невагомий, але відчутний, наче електричний розряд під шкірою. 

Вона спіймала себе на тому, що дивиться на його губи довше, ніж дозволяє пристойність, і поспіхом відвела погляд, роблячи ковток вина. Її щоки знову палали, але цього разу вона не ховала їх долонями. Вона дозволяла собі відчувати. Бо це було неймовірно, захопливо і зрештою так несподівано. Неначе диво, якого вона чекала все життя. 

— Я працюю над новою серією полотен, — промовив він тихо, нахилившись трохи ближче, і його голос став глибшим, інтимнішим. — Вони ще не завершені. Я нікому їх не показував.

Єва підняла на нього очі.

— І ви хочете показати їх мені?

— Так.

Одне це коротке “так” змусило її серце зробити небезпечний стрибок. Вона знала, що не зможе відмовитися від такої пропозиції.

Його майстерня зустріла її запахом фарб, нових полотен й чогось теплого, особистого, чоловічого. Світло кількох ламп створювало напівтемряву, в якій усе здавалося трохи нереальним. Полотна стояли вздовж стін, деякі прикриті тканиною, інші — ще сирі, з блиском свіжої фарби. Єва роздивлялася усе довкола і раділа, як мале дитя, котре завели в парк і купили солодкої вати. 

— Сідайте, — він поставив стілець біля мольберта і дивився на неї так, ніби вже бачив на полотні. 

Єва зняла пальто, відчуваючи на собі його погляд. Такий уважний, вивчаючий, зосереджений і трохи грайливий. Від цього погляду шкіра ставала гусячою, а тілом котилися теплі хвилі бажання. Вона відчувала себе героїнею якось романтичного фільму і потайки мріяла, аби її фінал був не менш феєричним, аніж у фільмі. 

— Я хочу написати ваш портрет, — сказав він спокійно, ніби це було найприродніше прохання у світі.

Її подих збився. Вона зашарілася, опустивши погляд. 

— Зараз?

— Саме зараз. Ви сьогодні така красива, особлива. 

Вона не знала, що саме в ній особливого — рум’янець від морозу, блиск очей від радості чи той легкий хаос у волоссі, який вона не встигла виправити. Але вона погодилась, бо коли ще випаде нагода. 

— Розпустіть волосся, будь ласка, — попросив він і став ближче. 

Його пальці торкнулися її шиї, коли він допоміг звільнити пасма. Дотик був легким, майже невинним, але від нього по тілу побігла хвиля тепла, що змусила Єву прикрити очі на секунду довше, ніж потрібно. І вдихнути глибше. 

— Поставте руку ось так, випрямивши плечі.

Він поправляв її позу обережно, ледь торкаючись: трохи повернув плечі, підняв підборіддя, ковзнув пальцями вздовж лінії руки, пояснюючи, як краще тримати її. І кожен такий дотик був ніби поцілунок метелика: легкий, ніжний і трохи лоскотав уяву. 

— Чудово, — мовив, стаючи за полотно, — Подумайте про щось прекрасне, про що мрієте чи дуже сильно бажаєте. 

Єва прикрила повіки і уявила те, що цієї миті їй хотілося найбільше. Легка романтична усмішка осяяла її обличчя. 

Години тягнулися непомітно. Вона спостерігала, як він працює: зосереджений, серйозний, захоплений. І в якийсь момент зрозуміла, що закохується не лише в чоловіка, а в цю його одержимість, у вміння бачити красу й витягувати її назовні.

— Ви дивитесь на мене так, ніби вже намалювали, — прошепотіла вона.

Він відклав пензель і підійшов ближче.

— Можливо так і є, — відповів тихо. 

Його рука піднялася до її обличчя, прибрала неслухняне пасмо за вухо, і ця проста дія здалася Єві значно інтимнішою за будь-які слова. Вона відчула, як серце б’ється десь у горлі, як тепло розливається всередині, позбавляючи страху.

Поцілунок почався повільно, майже нерішуче, ніби він залишав їй вибір і можливість відступити. Але вона не відступила. Вона відповіла, і в цю мить усе стало очевидним — неминучим. І таким бажаним. 

Його губи були теплими, вимогливими, але й ніжними. Руки ковзали по її спині, притягуючи ближче, і Єва відчула, як розчиняється в цьому дотику, в цьому чоловікові, в цій ночі, що раптом стала їхньою.

Світ звузився до шурхоту їхнього одягу, до глибокого подиху, до тепла шкіри під пальцями. Вона більше не соромилась, не ховала рум’янець, не думала про завтрашній день. Вона дозволяла собі тонути — у ньому, у відчуттях, у новій для себе сміливості, і а тому бажання, що раптово охопило усе її єство.