-2-

— Зачекайте, — В його очах заграли пустотливі іскорки. Чоловік відверто фліртував з нею, навіть не хвилюючись, що хтось може це помітити, — красуне…

Єва почервоніла і зніяковіла. Вона доволі часто отримувала компліменти від однокурсників та знайомих, але всі вони звучали доволі примітивно та вульгарно. Щось на кшталт: які в тебе гарні сідниці чи груди, або ж, ще відвертіше — я б з тобою “замутив”. 

— Мутять чи каламутять — воду, а з дівчатами — зустрічаються, — завжди бубоніла у відповідь Єва, відриваючи від своєї талії руку знахабнілого пікапера. 

Чомусь, сучасні хлопці не вміли й не хотіли висловлюватися красиво. Більшість з них навіть не знали жодного сонета на пам’ять, а літературну мову використовували хіба що в випадку написання якоїсь наукової статті чи доповіді. 

Єву дуже сильно засмучував той факт, що нинішні хлопці навіть не виказують бажання бути розумнішими та самовдосконалюватися. І вже тим більше не бажають витрачати свій час на завоювання дами серця. Вони хочуть все та одразу, вважаючи, що достатньо одного хтивого слівця та пари коктейлів, аби ти йому віддалась, наче якась куртизанка. І ніяких тобі серенад під вікном, ані декламації сонетів улюбленого Шекспіра. Благо, якщо потенційний залицяльник дотягне до другого побачення і купить такий-сякий букет та шоколадку. 

Саме тому, Єва досі була одинокою. А її єдиним, постійним та вірним супутником був рудий кіт Віталік. Цей маленький клубочок щастя з нетерпінням чекав повернення своєї хазяйки й щоразу ластився, припадаючи до ніг, заледве вона входила до квартири. А його веселе«няв» у поєднанні з щирим поглядом різнокольорових очей — синього та горіхового — змушували серце радісно підплигувати, а настрій покращуватись за секунду. 

 — Мені на співбесіду. Вибачте. І до зустрічі, — щебетала вона, ховаючись серед натовпу відвідувачів галереї. 

Пробігши кілька метрів та сховавшись за дверима довжелезного коридору, котрий вів до кабінету директора галереї, Єва змогла нарешті видихнути своє хвилювання та вдихнути на повні груди. Її щоки продовжували палати, а серце здригатися та стукотіти в грудях. 

Захекана та збентежена вона прийшла під кабінет директора, де мала б відбутись її співбесіда. Перевела подих й змусила себе постукати у двері. Ввійшла до приміщення Єва лише тоді, коли почула жіночий голос і запрошення увійти. 

Струхнувши невидимі пилинки з подолу спідниці, вона вхопилася за дверну ручку та відрила їх. Несміливо увійшла й пройшла до вільного стільця під пильний погляд карих очей. 

Співбесіда для Єви пройшла успішно, навіть якось надто швидко. Вона сміливо відповідала на питання, чітко та стисло й не соромилася бути креативною. Можливо саме це допомогло переконати директорку галереї дати їй шанс. Або ж на рішення жінки вплинув сяючий погляд Єви, коли вона розповідала про картини улюбленого Моне(1). Зокрема, про картину «Поле маків». Саме цей витвір мистецтва найбільше приваблював її, бо нагадував дорослій Єві про далеке забуде дитинство й літні подорожі до будиночка бабусі. Рідненька щороку висаджувала маки біля воріт й залучала до цієї роботи внучку. Це був веселий та захопливий процес для маленької дівчинки, котра була доволі непосидючою та рухливою.

Покинувши кабінет директорки галереї, Єва була щаслива та горда. Вона зуміла отримати роботу своєї мрії й вже фантазувала, як буде відкривати світ прекрасного та високого для допитливих туристів. Тільки б їй дозволили імпровізувати та дещо модернізувати старі туристичні маршрути. А вона вже докладе максимум зусиль, аби здивувати своїх майбутніх клієнтів. 

Вийшовши з задушливої галереї на свіже повітря, Єва відчула, як лютневий мороз щипає за щоки. Та не зважаючи на погоду, в її серці цвіла весна. Душу перевоювали теплі емоції, а мозок досі перебував в стані ейфорії. Важко було повірити в здійснення давньої мрії. Хотілося кричати та пищати від захвату та ймовірно, обійняти всесвіт, з вдячності в подаровану можливість.

 А ще... дуже і дуже хотілося знову зустріти того незнайомця й поділитися своєю радістю з ним. Чимось цей таємничий чоловік зацікавив її. А його море — безкрайнє, глибоке та бурхливе, досі стояло перед очима. Вабило. І викликало в душі Єви незвідані почуття. 

Вона була зачарована. 

“Так, саме так. Маленька брехунка!”

Заледве Єва вийшла з галереї, то натрапила на зацікавлений погляд незнайомця. Він розглядав її, посміхаючись, тримаючи в руці картонний стаканчик з чимось пахнючим. Імовірно, це була кава.  

— Вже вільні? — він простягнув їй паперовий стакан, усміхаючись куточками тонких привабливих губ. 

— Так, спасибі, — їй хотілося пурхати, як метелику, настільки легко вона себе відчувала зараз. А може то взаємна симпатія, що промайнула між двома мало знайомили людьми й вабили стрибнути у вир пригод?

 — Прогуляємося? — запропонував чоловік, не відводячи погляду від рум'яних щічок Єви. 

— Із задоволенням, — Єва гріла руки, тримаючись за стаканчик із солодким капучино, дивуючись, як чоловік зміг вгадати її улюблений напій. 

Примітка:

1. Клод Моне — французький живописець, один із засновників імпресіонізму. Вікіпедія :https://ru.wikipedia.org/wiki/Моне, Клод