Глава 12. Подорож у минуле.

Десь на півдні Кенії.

-Дугласе, уявляєш, я був тут останнього разу, ще зовсім юним хлопчиськом! Які то були гарні часи! - Коллан виглядав повністю зануреним в свої спогади. - Мені було приблизно років дванадцять, під час ритуалу призивання сили сонячної енергії. Тоді, я вперше дізнався, що маю цікаву здібність. Гіпноз. Коли змусив свого дядька Курта, який постійно ображав мене своїми гострими коментарями з приводу мого стилю, вкрасти сукню у місцевої дівчини і ходити в ній весь вечір. Як то було весело! За це, він хотів дати мені такої міцної прочуханки, але побоявся, що наступного разу, я вигадаю щось більш цікаве, тому залишив мене в спокої.

-Коллане. - Дуглас перервав потік його думок. - Не ображайся, але зараз трохи не до цього. Є дещо, що з самого початку нашої подорожі сюди, турбує мене і не дає спокою.

-Що трапилось? - Коллан відкинув всі емоції і був готовий уважно вислухати друга.

Дуглас почав говорити з відчуттям страху, що їх можуть почути. - Не знаю, чи було правильним рішенням посилати нас сюди, бо Деббі скоро знадобиться наша допомога.

-Чому ти так вважаєш? - Запитав Колан здивовано.

-Мені було видіння. І доволі реальне. А за стільки років виживання в надзвичайних ситуаціях, я можу впевнено заявити, що моя інтуїція мене ніколи не підводить. Бачив нашого Дебба. Не описати, що я побачив в його очах, довкола все було огорнуто темрявою. Поруч лежав якийсь кинджал. Позаду нього, стояла вродлива жінка, я це зрозумів, хоча її обличчя я не пам'ятаю, але що точно не забув, так це те, що замість ніг, в неї був хвіст змії. Вона хотіла ним його задушити. Я хотів його попередити, кричав, що було сили, а він мене не чув. Тому я не встиг. Мене помітили, ті, чиї обличчя я теж не побачив, бо вийшов з трансу.

Коллан скептично віднісся до слів Дугласа, але повністю ігнорувати сказане не міг. -Ти ж чудово знаєш, що видіння не завжди є точними. На них можна впливати. Мабуть, ти все ще дуже схвильований після останніх подій. До того ж, кожна жінка, рано чи пізно, мріє задушити чоловіка, особливо, якщо він кепкує над нею так само, як я над Наомі. А якщо без моїх, не завжди доречних жартів, я не здивуюсь, якщо за поворотом нас чекає новий трешняк. Зрада Освальда, смерть Рагнара, поява і викрадення Деббі, приступи невідомої хвороби в Леї, знахідка малютки Астрід. Що далі? Хто його знає!

-Тому, мені й не по собі. - Відповів Дуглас.

-Я знаю, як тебе розвеселити. Мене вже трохи нудить від постійної гіпервідповідальності за долі людей, тому, перш ніж рятувати світ, а я не можу нам дозволити робити це голодними, пропоную заглянути до бабусі Ді. За її біфштекс з м’яса буйвола я готовий віддати все! - Очі Каллана радісно заблистіли.

-Не хотілося б тебе ображати, для цього в тебе є Наомі. Ця дівчинка чудово виконує роль, що побудована на повернення тебе, зарозумілого ледацюгу на землю. Але нагадаю, що знову переконуюсь в тому, що зірки дуже вдало розпорядилися і тепер, нашим лідером є саме Деббі, нехай і відчайдух, але і емпат, знає за що бореться. Бо з твоїм підходом до вирішення проблем, людству чекати порятунку ще дуже довго. Але я проголодався, тому голос за тобою. А що це ще за пані Ді така?

-Після цієї подорожі, це ім’я не сходитиме у тебе з вуст. На їжу будь-якої іншої жінки ти назавжди накладатимеш вето. Поки ми туди добираємось, я розкажу тобі історію її життя. Ще маленькою дівчинкою, вона стала сиротою, тому її приютила у себе сім’я місцевих фермерів. Відносились до пані Ді дуже добре. Коли вона підросла, віддали заміж за хорошого і порядного хлопця на ім’я Дункан. Він заробляв тим, що проводив екскурсії для туристиів, що мріяли подивитись на вулкан. Жили вони не багато, але вона була дуже щасливою, бо такої любові та взаєморозуміння, що існували між цими двома в світі треба було ще пошукати. Але одного дня, його тіло не було знайдено у підніжжя скелі. Хтось пограбував його і вбив. На той момент, вони мали вже двоє дітей. Пані Ді дуже тяжко працювала на фермі, щоб їх прокормити. Незважаючи на величезні фінансові труднощі, заміж більше йти не хотіла. Хоча претендентів було достатньо. Так би і закінчилась історія на цьому моменті, якби Рагнар, зі своїми учнями, серед яких був і я, не приїхав до Кенії. Пам’ятаю, нам не було де зупинитись, а під відкритим небом ночувати не всім було до вподоби, тоді, пані Ді ласкаво запросила у свій дім. Коли вона вперше нагодувала нас своєю надсмачною їжею, ми були настільки вражені, що не могли залишити це просто так. Особливо, без жодної вдячності. Тоді Рагнар, бачив і розумів, що ця сім’я живе дуже скрутно, тому запропонував відкрити їм власний готель-ресторан для наших учнів, на наші кошти, всі були тільки за. Дуже не хочеться її засмучувати сумними новинами, про нього. Вона так його любила. А от і її будинок.

-Тук, тук! Є хто вдома? - Дуглас почав активно тарабанити у двері.

-Дугласе, не лупай по дверям, ніби цвях молотком хочеш забити! Вже пізній вечір, може вони вже відпочивають!

На зустріч двом товаришам, вийшла усміхнена жінка, років семидесяти. Волосся було акуратно зібране в пучок. Її неможливо було не помітити в червоній, довгій сукні. На її тендітних плечах висіла біла шаль.

-Коллане, мій хороший, ти так виріс! Став справжнім красенем! Сорочка дуже мила, а от капелюх і окуляри дещо не твої. Як ти плануєш одружитися, якщо ховаєш своє гарне обличчя? - Вона міцно обійняла Коллана.

-Пані Ді, ваші слова, да вашій внучці б у вуха! От як потрібно критику доносити! А от ви не змінюєтесь, як були чарівною та жіночною, так і залишились.