Глава 11. Документи.

Знову ліс. Найсумніше те, що це абсолютно всі, дані, які я знав на даний момент. А от де саме заховане те, що я шукаю, мав знайти сам. Я заплющив очі, намагаючись налаштуватись. - Рагнаре, друже, я вірю що ти поруч зі мною, допоможи мені. Звісно, чому саме це місце, ти обрав для зберігання документів, гадки не маю та зовсім скоро дізнаюсь. - Енергетика амулету, спочатку, була ледь помітною, але з часом, я почав відчувати тепло. І я пішов за ним. Мене вело все далі й далі, в глиб лісу. На мить я засумнівався, чи йду в правильному напрямку, але раптом, я побачив перед собою якусь незрозумілу, білу пляму. Роздивившись краще, я зрозумів, що то фігура вовка, чого не очікував, тому і дещо онімів, але на диво, він не гарчав і не нападав на мене, а просто стояв на одному місці та спокійно спостерігав за мною. Від його погляду в мене йшов справжній мороз по шкірі. В цей момент, я подумав, наскільки необачно було відправлятись сюди одному, не взявши жодної зброї та вже було пізно, як і втікати було нікуди, тому, я просто завмер на місті, чекаючи, що ж буде далі?

-Деббі, я знаю, що ти мене чуєш, слідуй за мною. - Почув я таємничий голос.

Крім мене та вовка тут нікого не було. Тож, не важко було зробити висновок, що це мій новий, пухнастий знайомий, зі мною так спілкується. Тому голос належить йому і тільки йому. Після всього, що я прожив, непередбачувана поява чужих голосів в моїй голові, мене вже припинила лякати. Я взяв і просто пішов за ним. Ми йшли близько години, поки нарешті, він не привів мене до якоїсь засипаної гілками печери. 

-Те, що я шукаю тут? - Сказав я і вказав на місце, де той стояв.

Вовк мовчки кивнув.

-Але як я взагалі там щось знайду? Там же суцільна темрява? - Запитав я, сподіваючись хоча б на якусь підказку.

Уявіть моє розчарування, коли, він взяв і просто зник на моїх очах, розчинившись у повітрі.

-Ей? - закричав я. - Це хіба відповідь? Не гарно так вчиняти з другом! - Відчуття образи переповнювало мене. - Ну от, класно, вигрібай як хочеш. Навіть, не хочу думати, як я тепер звідси вибиратимусь! - Глибоко всередині я сподівався, що він все-таки повернеться, але цього не трапилось. - Хоча і сам винен, довіряти кожній примарі, яку я бачу, молодець Деббі, що можна сказати? Якби роздавали нагороди, мені б дісталась перемога у номінації "раціональне рішення року".

Так би, я ще довго звинувачував себе за свою необачність та мій амулет, що почав яскраво мерехтіти, повернув мене до реальності. Я вирішив ризикнути і використати його замість ліхтаря.

-Не дарма ж я пройшов весь цей шлях, щоб просто взяти, зупинитися і так і не дізнатися, що там заховано. До того ж, для мене дуже важливо знайти ті документи, бо вони ключ до розгадки планів мого ворога.

І я сміливо рушив вперед. Нічого незвичайного, все як у звичайнісінькій печері, я вже думав, що знову помилився, але раптом, я наткнувся на цікаву знахідку. Уявіть моє здивування, коли я відчув, що земля під ногами перетворилася на воду.

- Чарівні велецераптори! Так тут є озеро! - Моє ехо активно заполонило всю печеру.

Амулет почав мерехтіти ще яскравіше і я побачив, що у воді щось є. Почав активно шукати і через деякий час, нарешті дістав звідти невелику скриню. На мій подив, відкрити її було не складно, але мене розчарувало те, що всередині лежала якась звичайна книга. Не це я сподівався знайти.

-Такс, думаю, що це все, що мені було потрібно. Час звідси вибиратись, бо тут реально стає якось трохи моторошно.

Але, як тільки, я направився у сторону виходу, відчув, що щось не так. Я обернувся і не повірив власним очам! З води повільно почали виповзати дивні сутності. З досвіду можу сказати, що то були точно не русалки, чи там мавки, бо вони не мали хвоста, а краще б мали. Шкіра в них була синього кольору, але найстрашнішим для мене було те, що вони не мали обличчя. Міг з абсолютною впевненістю заявити, що таких потвор, я навіть у Форті не бачив. Хоча думав, що мене вже нічим не здивувати. Ніколи так не кажіть. Більше всього, мене насторожували їхні довгі я б навіть сказав величезні пазурі, які я не міг не помітити, коли вони поступово почали оточувати мене з усіх боків, шепочучи якісь слова на мові, по стандарту не зрозумілій для мене, тому, я не міг щось їм сказати у відповідь. Їхню увагу прикував мій амулет, я думав, що мені кінець, але якщо вони спочатку мали явний намір нападати, чомусь передумали, ніби злякавшись чогось. Я вирішив скористатись моментом і втік звідти. Я біг рівно стільки, скільки в мене було сил, як завжди картаючи себе, що так мало приділяв увагу своїй фізичній підготовці. Вже був пізній вечір, коли я вирішив, що обійшов одну небезпеку, але на мене чекала нова. Смерть від холоду і голоду. Або від диких звірів, бо я зрозумів, що заблукав.

Хтось торкнувся мого плеча. Душа втікла з тіла, яке зреагувало і увімкнуло програму самозбереження, бо я повернувся, щоб його вдарити. - Лео? Як ти мене знайшов? Хоча знаєш, розповіси потім, або можеш навіть, нічого, взагалі, просто поїхали звідси, бо мені теж є що розповісти, але якщо ми не прискоримось, вже ніхто, ніколи і нікому нічого не зможе сказати.

-Що в тебе знову за вигляд? Хоча, бачу по очам, що зараз лопнуть від жаху, не дарма біжиш. Поїхали. - Він допоміг мені дістатись авто.

Пізніше, коли ми вже були в дорозі, я запитав. - Так як ти все ж таки мене знайшов?

-Якщо чесно, мені просто пощастило. - Він зробив паузу. - Ну, або майже пощастило. Після твого зізнання у своїх планах, я не міг відпустити тебе самого. Сподіваюсь, ти мені це пробачиш. Я слідкував за тобою з самого початку та в лісі бути непоміченим на авто у мене було мало шансів. Поки я його паркував, взагалі втратив тебе з поля зору. Так, як тебе довго не було, я вже почав не на жарт хвилюватись і тут ти вибігаєш, весь блідий та зляканий. Що ти там таке побачив?