Глава 3. Знахідка.

Румунія 19:00.

На вулиці невпинно йшов дощ, Лея сиділа у кріслі біля зачиненого вікна і малювала квіти. Спокій було порушено охоронцем Лео, що увірвався до кімнати.

-Вибачте, що без попередження, надзвичайна ситуація! Потрібно негайно ваша присутність. Біля воріт ми знайшли маленьку дівчинку, без свідомості, вона ще не прийшла до тями, ми вже покликали лікаря Поло. На вигляд їй років п’ять не більше.

-Який жах, що з нею могло трапитись, невже заблукала? – Лея підірвалась зі свого місця, кинувши полотно.

-Ще не знаємо. Але все вже в процесі, я проведу вас до зали. – сказав охоронець.

Вони пройшли разом до спеціально відведеної кімнати. На гостинному диванчику лежала маленька світловолоса дівчинка, одягнута у фіолетову сукню та закутана в чорний плащ. Очі були заплющені. В цей момент, до зали зайшов чоловік.

-Лікарю Поло, вітаю вас, ми вже зачекались, у нас тут дівчинка втратила свідомість, ми точно не знаємо скільки вона пролежала під дощем, знайшли її хвилин п’ятнадцять тому. – сказав охоронець.

-Якщо дійсно, друже мій, все саме так як ви сказали, тобто що знайшли її хвилин п’ятнадцять тому, хочу вас проінформувати, якби це була звичайна втрата свідомості, вона б через одну, або дві хвилини вже б отямилась, але цього не сталось. - сказав лікар і почав перевіряти дівчинку. - Так, пульс в порядку, дихання не порушене, бачу, що ви зробили все, щоб вона не перемерзла, але цієї інформації для мене замало, забираємо негайно у лікарню, будемо там виявляти стан справ.

Пройшло десь ще пів години, Лея нервово ходила по коридору лікарні туди-сюди.

-Чому так довго? Таке на моїй пам’яті вперше. Вона ще така маленька, хто міг її так покинути? Тільки би з нею все було добре. Лео, будь поруч, мені страшно.

-Не бійтесь пані. Мабуть, непотрібно було вам про це взагалі казати, ми не хотіли, щоб ви хвилювались та такі правила, що ви мали бути в курсі подій. З тих пір, як пан Рагнар відправився на пошуки зниклого Деббі, ви займаєте керівну роль у замку.

-Лео, що за дурниці, ви все зробили правильно. Дійсно, на даному етапі я за головну, тому і несу відповідальність і маю знати все, що відбувається на моїй території. З тих пір, як тато в пошуках Деббі, я досі не розумію, як він взагалі міг зникнути, з такою кількістю охорони? Невже злякався своєї місії і втік? Мені б не хотілося думати про нього погано. Коли ви знайшли дівчинку, ви не помічали хоча б ще  що-небудь якісь документи, чи телефон? Можливо, батьки цієї дівчинки вже в такому відчаї! На ній же не було жодних слідів травм?

-Ні, абсолютно ніяких ушкоджень ми не бачили. Подряпин там, чи синців, нічого не було, також як і документів та засобів зв’язку. Ми вже надіслали фотографію у поліцію, а ті пробивають по своїм пошуковим каналам всюди, гадаю, якщо батьки її шукають, ми швидко їх знайдемо.

Лікар Поло вийшов з палати. Лея вибігла йому на зустріч.

-Ну що там? А то я місця собі знайти не можу! - сказала Лея і приклала руки до свого серця.

-Не хвилюйтесь пані, усе з дівчинкою добре, якби я не знав вашого батька стільки років. - лікар зробив невелику паузу. - Дещо не знаю, як до цього віднестись, є те, що мене дуже здивувало. Аналізи всі в нормі, організм функціонує чудово і це прекрасно, вона вже прийшла до тями, але, є маленьке але, Леє, ви казали мені, що охоронці замку знайшли її без свідомості і ви і вони бачите її вперше, але чомусь, коли вона прокинулась, назвала ваше ім’я і сказала, що говоритиме тільки з вами. Вона чимось дуже налякана.

-Можливо, той хто знає мене, відправив її до замку, але що ж з нею трапилось? Вона ж була без свідомості? Навіть, якщо це дійсно так, у мене немає жодних знайомих, у яких би була дівчинка такого віку.

-Сказала, що розповість тільки вам. - сказав лікар і збирався йти по своїм справам, але Лея його зупинила.

-То мені можна до неї в палату? – запитала Лея.

-Вам, можна. Декілька днів ми поспостерігаємо за станом її здоров’я, якщо все і далі буде в нормі, ви зможете її забрати, думаю, з вами їй буде набагато краще ніж тут. А ви. – лікар вказав на Лео. - поки дізнайтесь будь ласка, що трапилось і де її батьки.

Коли Лея зайшла до палати, дівчинка лежала у ліжку та коли побачила її, піднялась і  протягнула руки, щоб її обійняти.

-Лея, Лея, ви тут! Ви ж мене врятуєте від того жахливого монстра? Він такий страшний! Я б-боюсь. Д-допоможіть. Ви така ж сама красуня, як у моїх снах!

-Привіт сонечко, як ти себе почуваєш, тобі вже краще? Скажи мені будь ласка, як я можу до тебе звертатись?

-Вже добре, бо ви тут, і це означає, що я в безпеці, тільки нікуди не йдіть, не залишайте мене, моє ім’я Астрід, це все, що я пам'ятаю, бо чоловічки у тих білих халатах питали мене де мої батьки, а я не знаю. -Астрід почала схлипувати.

-Маленька, ніяких сліз, я поруч, тому нічого не бійся, біля нас купа людей, що оберігатимуть нас. - коли Лея побачила, що дівчинка почала заспокоюватись, запитала - Скажи мені будь ласка, звідки ти знаєш моє ім’я і що за монстра ти маєш на увазі?

-В нього чорні очі, великі пазури, мені Деббі допоміг і я, а потім він, мені страшно. - після цих слів, вона почала голосно плакати. Лея міцно обійняла її.