Пролог.

Все, не знаю куди рухатись далі…Вперше, дійсно не знаю. Чи то спали рожеві окуляри моєї дитячої наївності, чи нарешті я вимкнув у собі того дурня, що як голуб, який постійно про одне й те ж саме, наче мантру повторював: все буде добре Деб, ти викарабкаєшся з цих проблем, ти досягнеш своїх мрій! В дитинстві, я обожнював дивитись мультфільми про супер героїв, тим мені вони й подобались, що всі труднощі долали без постійних скарг. Принаймні, більшість з них, не задавали собі пустих питань типу: чому саме я? Що я такого зробив? За що в мене стільки неприємностей?

Як для героя цієї книги, вам вже може почати здаватися, що я якийсь нитик і не зовсім підходжу для цієї відповідальної ролі. Тому, хочу розставити крапки над і з самого початку. Якщо ви так вважаєте то знайте, вам не здається. Та сподіваюсь, що ви пробачите мені цю мою слабкість. Адже зазвичай, де поруч ходить великий мінус, навпроти, завжди можна поставити великий плюс. Зростав я, як і більшість з вас на самовихованні і як справжній непробивний герой, всі проблеми носив у собі. Та чи став я супер? Сиджу посеред кімнати, у величезному ступорі. Мабуть, для початку, мені слід представитись.

Всім привіт. Мене звати Деббі, або просто Деб. Мені 30 років і гадаю, що це саме той вік, де вже варто було б починати переосмислювати все своє життя. Щодо мене, я ніколи не вважав себе невдахою, навпаки, моє враження про себе у більшості випадків було позитивним, за виключенням двох. Перший, трапився, коли мені було десять. Тоді, я витратив всі гроші, які збирав на омріяний велосипед на лотерейні білети, не знаючи, що у цій грі потрібна не так фортуна, як розум, тільки не щоб виграти, а щоб взагалі не брати в цьому участі. Другий, відбувся, коли мені було вісімнадцять. Де я, затягнув себе в один конфлікт, в якому мене взагалі не мало бути, з хлопцем, який був вищий і ширший за мене в два рази. Лежачи в лікарні, з переламаним носом, я зрозумів, що потрібно починати качати м’язи. Не маю негативних звичок. Не тому, що зануда і роблю з себе правильного, як казали мої колеги з минулої роботи, а тому, що пробував і можу сказати з повною впевненістю, це не допомагає від внутрішніх проблем. Навіть, з метою розважитись. Минулого разу, це закінчилось тим, що мене звільнили з нової роботи.

Думку, про те, що не всім бажанням слід здійснюватися, було закладено ще в дитинстві. Уявіть відчуття обманутої дитини, яка захоплено слухає розповідь від батьків, про таємничого Діда Мороза, що може принести круті подарунки, виконати будь-яке твоє бажання, а після, ти, натхненний всіма фантастичними промовами, біжиш в свою кімнату і в той самий вечір пишеш список із ста речей, де можна було знайти приблизно такі речі: від вертольотика та скейта, до меча короля Артура та мантії невидимки. А на наступний день, тобі взагалі дарують пакет мандаринів і солдатика, тоді, я зрозумів, Деб, ця схема не працює, або якщо простою мовою “хочеш щось мати - зроби все сам”.

В школі з мене сміялися. Бо я любив малювати космічні кораблі, а не плюватися і бити один одному пики, як це робили мої однолітки. Мати пішла від тата, бо хотіла зробити кар’єру. Мене ніхто не запитував, що я про це думаю та і я особливо не цікавився що до чого, це ж їх відносини. Коли мене призвали до армії і я пройшов військову службу, з бойовим мистецтвом та його прийомами, все ж довелось познайомитись. Мені все вдавалось, тому я не скаржився. Думок пов’язати своє життя з мистецтвом я не полишав, а повернувшись додому, хотів навчатися на арт-дизайнера. Впевнено йшов до своєї цілі, але саме у той час, коли я вже був близько, тато потрапив у лікарню і я мусив за ним доглядати. А це означає, що мрію довелось перенести. Я набрався терпіння і влаштувався продавати каву, професія ця творча, але не дуже прибуткова, грошей до кінця місяця залишалось майже в ноль, але на їжу й ліки вистачало і так близько року. Потік спогадів перервав гучний стукіт в двері.

- Хей, ти, мабуть, там вже пліснявою покрився! Вже тиждень не відповідаєш на мої дзвінки, я так розхвилювався за тебе, що мені довелось з Мексики повертатись, зриваючи підписання важливого контракту. Тому, відчиняй швидко! Бо якщо ти там помер, я власноруч поверну тебе до життя і знову вб’ю!

Це Стів, мій друг, якого я постійно намагаюсь уникати, бо ми, як би це делікатніше пояснити, дещо різні. Він активний, розкутий екстраверт, а я навпаки, замкнутий у собі, сповнений комплексів інтроверт. Я чесно досі не розумію, як так склались планети, зірки, чи що там ще, що ці два різні світи якось не тільки пересіклись, ще й змогли зав’язати дружбу.

- Хей Стів, дякую, що хвилюєшся, але невже всі мої двадцять три повідомлення, де було чітко і прямо сказано: любий друже, ці два тижні я хочу побути сам, тож не буду відповідати на твої повідомлення, прошу віднестись до цього з повагою. Що я відправив тобі окремо, у всіх соціальних мережах, які тільки могли створити всі гострі розуми нашого століття, не змогли тобі натякнути, що мене не треба зараз чіпати?

- Нуу, перші десять я прочитав. Тому, так занепокоївся. Ти ж у нас партизан, від якого нічого не допитаєшся. Хто знає, що могло стукнути тобі у голову? Довелось дзвонити, навіть Молі.

- Молі? Ти говорив з Молі? - Запитав я, з інтонацією максимальної байдужості, на яку тільки був здатен.

- Так, вона все розповіла. Що ви розійшлись і що тебе звільнили. Знову. От я і вирішив, що тобі потрібно підняти настрій. Ми їдемо в гори! І не роби таке кисле обличчя, бо я не для цього плачу такі шалені гроші, своїм духовним наставникам, що вчать мене набиратись позитивної енергії та як її зберігати, щоб з такою швидкістю позбавлятись її завдяки твоєму негативу. Мабуть, хочеш запитати коли? Відповідь: зараз. Чи можеш ти відмовитись? Ні. Чому? Бо я твій друг. Все просто.