Розділ 18

Богдана підвела очі, та одразу їх заплющила. Гнат поцілував її.

Атакував раптово, перервавши дихання та потік думок. Дана вдарилася потилицею об стіну, але заледве відчула біль.

Можна було обуритися, але не хотілося. Роздавати ляпаси — теж. Напевно, саме такий стан знавці описують виразом «вона поплила». І ці хвилі в густому тумані, на яких Дана бездумно та безвольно розгойдувалася, ставали все сильнішими.

А потім стало ще гірше. Гнат відірвався від її рота, кілька секунд дивився так люто, що можна було злякатися, вимовив «Дияволиця» і знову накинувся на дівочі губи.

Безумство, що відбувалося між ними, можна було сміливо визначити як «зірвало дах». Досвіду у Богдани в поцілунках було небагато, але вона компенсувала цей недолік ентузіазмом. Жадібно приймала запропоноване, проте й віддавала з лишком, видаючи дивні горлові звуки, але навіть це Дану не збентежило — не змусило ухилитися. Якщо Гната подібне не відлякало, то чому повинно хвилювати її?

Коли голова Богдани вдруге вдарилася об стіну, Гнат фіксував її обличчя, обхопивши з двох боків долонями. У такому положенні стало набагато зручніше цілуватися. Але й тіла стали ближчими. Настільки, що навіть Богдана зрозуміла — її шеф збудився.

Фізіологія? А що ж іще? Ось це, на відміну від багато чого іншого, як раз можна було зрозуміти.

Дані теж було добре. Відмінно просто! Так чудово, немов на голову звалився несподіваний подарунок. І від цього було приємно та водночас страшнувато. А раптом наснилося?

Та й з тілом відбувалися якісь дивні речі. Якби Богдана не була зайнята цікавою справою, то вже задумалася б над ними. А ще їй несподівано захотілося обійняти Гната — хоча б за талію. Довелося навіть руки в кулаки стиснути. Це взагалі нормально? Вона ж його ненавидить!

Все закінчилося так само швидко, як і розпочалося — шеф схаменувся.

Відірвався від її губ, ще секунди три похмуро вглядався в обличчя. Лише після цього відпустив голову та зробив крок назад. Потім ще два.

Богдана ж ніяк не могла надихатися. Щоки горіли немов від опіку. Вона цілувалася раніше. З тим же Миколою. Однак жодного разу... ось так. В той неймовірний момент здавалося, що, варто Гнатові припинити, як вона прямо на місці звалиться на підлогу або заплаче від розчарування.

Але ж ні, стоїть. Щоправда, не надто впевнено, та й коліна знову тремтять, але Дана сподівалася, що шеф цього не бачить.

Що вона знову зробила не так? Може, йому не сподобалося? Очікував більшого вміння чи навпаки?

— Що? — від невпевненості та розчарування Богдана видала в ефір улюблене питання.

— Ти в мене запитуєш? — хриплувато поцікавився Гнат.

Богдана розгубилася. Подивилася навколо. Розвела руками.

— А у кого ж ще? Нас тут лише двоє. — Чому він знову мовчить? І знову цей осудливий погляд. — Навіщо ви мене поцілували? — поцікавилася, подумки вилаяла себе за це і прикусила нижню губу від відчаю. Та трохи саднила. Потрібно буде в дзеркало поглянути, що там.

Дожилася. Вже й сліди замітає. По Гнатові нічого не зрозумієш — принаймні зараз, а ось в ній, здається, щось змінилося. Якщо не зовні, то всередині — точно.

— А ти чому відповіла? Могла відштовхнути.

Він її соромить, чи що?

— Гаразд. Наступного разу саме так і зроблю. — Вона це сказала — «наступного разу»? Цей чоловік — точно диявол. — Ви мене спеціально заплутуєте?

— Медунице, навіщо ти з поцілунку проблему робиш? Ну, поцілував, і поцілував.

— Та не роблю я нічого! — обурилася Богдана. — Якщо для вас це — не проблема, то для мене — тим більше. Подумаєш, поцілунок. — Але щоб сам Гнат Горай поцілував... І кого? Богдану Медуницю! Здуріти можна. Це ж як на нього сьогоднішня подія вплинула... — І взагалі, хіба ви сьогодні чергуєте? У графіку іншу особу вказано.

— Інша особа оперує пацієнта з відділення. Терміново. І я не зобов'язаний перед тобою звітувати.

Коли в отворі дверей, не постукавши, з'явилася Ганна, Богдана навіть зраділа. Вона боялася ляпнути ще щось таке ж безглузде. Це потрібно було примудритися — поцікавитися у виконувача обов'язків головного лікаря, що він робить у лікарні в неробочий час. У таких людей неробочого часу не буває.

— Гнате Максимовичу, там невропатолог і травматолог прибули. Прямо до відділення вирушили.

— Рудий прийшов? — для чогось запитала Дана.

Горай кинув на неї зневажливий погляд і ступив до дверей.

— Дякую, Ганно.

Він пішов, а медсестра не поспішала залишати поріг ординаторської. Дочекалась, поки шеф відійде якомога далі, та тихо поцікавилася:

— Сильно лаяв?

— Чому ти вирішила, що лаяв? — запитала Богдана, перевірила, чи все гаразд з халатом, і попрямувала до кавоварки. Вона ще не вирішила, чи буде пити каву після такого адреналінового вибуху, але треба ж щось робити. Дивитися в обличчя медсестрі Богдана поки що не могла.

— Ви, вибачте, червона як буряк.