Розділ 11

Богдана заледве сьорбнула кави, коли за зачиненими дверима ординаторської почула голос Гната. Лунав він суворо, навіть трохи сердито, але занадто тихо, щоб можна було розібрати слова. Принесла ж його нечиста у найневідповідніший момент.

Від несподіванки Дана ніяково сіпнулася та облила халат кавою — прямо на грудях. І що їй тепер з цим робити? У шафі лежить запасна медична форма, та шеф може увійти кожної миті й застати її за перевдяганням. Він точно не втратить нагоду сказати лікареві Медуниці щось образливе чи просто неприємне. Страшенно не хотілося давати ненависному шефові ще один привід для лихослів'я.

За звичкою подумки звинувативши у всьому, що відбувалося, Гната, вона залишила на столі чашку та підвелася. Подивилась навкруги в пошуках хоч якогось заняття, щоб дехто не сказав, що Богдана, замість того щоб працювати, або колег-чоловіків розважає, або каву п'є. Правильніше було б пляму від кави запрати, щоб не залишилося слідів, але Богдана занадто нервувала, щоб займатися цим.

Однак на порозі так ніхто й не з'являвся, хоча й розмова не вщухла. Не витримавши напруги, Дана кинулася до дверей, відчинила їх і завмерла на місці. Поруч з Гнатом стояв його брат.

Він був все такий же ж гарний, як три роки назад. Богдана, мабуть, назавжди запам'ятала його з золотистим відливом пасма — трохи світліші, ніж у брата, і не настільки різкі як у Гната риси обличчя, а ще очі — блакитні, немов літнє небо, коли виблискує яскраве сонечко. Можливо, саме тому Дані завжди здавалося, що Микола ніби світився зсередини.

Зараз на ньому була синя сорочка та сірі штани. Все сиділо пречудово і дуже йому пасувало. Але не це було головним. Коля дивився на Дану так, немов побачив втрачену та несподівано віднайдену, дорогу йому людину.

Всередині у Богдани, здавалося, мимовільно відкрилася пляшка шампанського. Було трохи боляче, ніби від пробки, що втрапила в ціль, солодко з кислинкою від численних спогадів, і в носі защипало, немов від бульбашок. Не вистачало ще розплакатися у всіх на очах.

— Дана? — Вона не могла відповісти — горло здавило. Коля зі злістю поглянув на брата. — Чому мені ніхто не розповів?

— А навіщо тобі знати? У тебе дружина є. Якби Міла захотіла, то повідомила б, — похмуро, але набагато спокійніше брата відповів Гнат.

— І тому ти не пускав мене до чергового лікаря за довідкою? «Сам принесу. Вона і моя мати теж». Що за дитячий садок? Ми б все одно зустрілися, рано чи пізно. Ось навіщо все це, га, брате?

— Припини шуміти, — процідив Гнат. — Тут багато вух. Хочеш ще один скандал?

— Якби мені хоч іноді повідомляли новини, то цієї розмови не було б, — обурився Микола й ткнув брата в груди кулаком. Символічно, але Гнат перехопив його руку та стиснув своєю.

— А її й не буде. Йди звідси негайно. Я ввечері в гості прийду, тоді й побалакаємо. А тут з'явишся, коли заспокоїшся та гарненько подумаєш. — Гнат відпустив кулак брата. — Вали, кажу. Мені тут бразильські серіали ні до чого.

Богдана спостерігала мовчки. Вона бачила, як у Колі сіпнулася щока. Він явно хотів щось сказати, але стримався. Глянув на Дану з сумною, хоча й дуже приємною, а ще до болю знайомою посмішкою, і видав:

— Поговоримо іншим разом.

Вона кивнула. А що їй залишалося? Не бігати ж від нього все життя. Їм варто все обговорити. Навіть необхідно. Інакше жити та працювати в цьому місті Дана не зможе. Подібні показові виступи для медперсоналу лікарні та жителів міста до добра не доведуть. А їй потрібна ця робота.

Микола проігнорував незадоволену гримасу брата, розвернувся на підборах і пішов геть.

Гнат поглянув на медсестер і санітарочку, що спостерігали за ними з помітною цікавістю, і вимовив спокійно, але так, що навіть Богдана негайно відчула в його голосі загрозу звільнення:

— Чому ледарюємо?

Медсестри негайно схопили в руки якісь папери, а санітарка взялася за швабру. Гнат обернувся до Дани, і від холоду в його погляді дівчині захотілося провалитися крізь землю, але ще більше обуритися. Проте думку свою вона завбачливо тримала при собі. Принаймні поки що.

Але чому Гнат все ще мовчить? Сказав би вже що-небудь, а то споглядає на неї так, немов Дана в чомусь винна. У неї, до речі, терпіння майже закінчилося. І, здається, вже не майже.

— Що? — не витримала Богдана.

— Зайдімо, — Гнат кивнув їй за спину.

Дана зітхнула та зробила так, як велів шеф. Може воно й на краще, що лаяти її будуть не при всіх.