Розділ 5

Напевно, це дивно — відчувати антипатію до людини, яка настільки сильно подібна на того, хто досі тобі подобається. Обидва почуття після трьох років відсутності в цих краях доволі невиразні, проте, можливо, лише до пори до часу. Та колись Богдана не розмірковувала над такими категоріями, як подобається чи ні. І вже тим більше про те, чим вони викликані. Вона просто жила та раділа. Можливо, варто почати знову — якщо не радіти, то хоча б намагатися жити простіше?

Хоч би що там було, зараз Дана не могла не визнати, що оливкового кольору уніформа дуже пасувала чоловікові, який доклав чимало зусиль, щоб вона звідси поїхала. І жилаві руки, не приховані тканиною, навдивовижу вражали.

Щось вона сьогодні дуже суперечлива. Та з іншого боку, що тут такого, що їй сподобалося побачене? Богдана полюбляла споглядати на красиве. Не важливо, на що, аби воно було гармонійним і тішило око. До речі, часом вона малювала аквареллю — для себе, ну і на подарунок мамі Наді. А ще шкодувала, що так і не пішла вчитися на якісь курси з художньої творчості. Вічно не вистачало на подібні забаганки грошей.

Що ж він мовчить? Лише очі примружив, та обмацав ними, немов діагностику проводив.

Ну ж бо, лікарю Горай, виконувач обов'язків головного лікаря — скажіть, нарешті, бодай щось, а то у декого коліна починають тремтіти. Зараз цей дехто як висловиться...

— Що знову не так? — не витримала Богдана.

— Все не так, але це поки що вирішити не вдасться. Чому ж так пізно з'явилася, Медуниця?

— Нічого не пізно! — здійнялася Дана. — Я за чверть восьма приїхала. Це ви мене тут тримаєте. Сказали б уже щось. Я хотіла сказати, по ділу.

Гнат підняв брову, а потім знову спохмурнів. Вимовив тихо, але чітко. Богдана не сумнівалася, що всі, хто бажав, це почули.

— Ти досі не переодягнена. А тобі ще зміну приймати. З якої причини, черговий лікар повинен передавати тобі справи в неробочий час?

— Якщо вже ви такий принциповий, то поясніть, чому я повинна їх приймати — справи ці — у свій неробочий час? — не стрималася Дана, хоча посеред фрази й згадала, що обіцяла собі бути стриманою та толерантною. Але з цією людиною не виходило бути толерантною. Вони вочевидь несумісні.

— Здавати будеш в робочий. А черговий лікар втомився. Ніч була неспокійною.

Після цих слів Богдана відчула себе егоїсткою. Вона не збиралася виїжджати чиїмось коштом, але й Гнат міг бути більш... або менш... Зараза. Він постійно її провокує. А ще дивиться так, немов перед ним дитина нерозумна.

— Наступного разу з'явлюся раніше. Тепер я можу братися до роботи?

— Світлано Василівно! — покликав Гнат когось за її спиною. Поруч негайно матеріалізувалася худорлява висока жінка близько сорока з ніг до голови в білому. Навіть волосся були навічно зіпсоване перекисом. — Це — наш новий ординатор Богдана Степанівна Медуниця. Можливо, ви вже знайомі.

— Я пам'ятаю лікаря Медуницю, — пробасила жінка.

— А я, вибачте... — «Мовчи вже, Дано!»

— Ось і познайомитеся, — зауважив Гнат. — Світлана Василівна — старша медсестра приймального покою.

— Дуже приємно, — кивнула Богдана.

— Покажіть лікарю, де вона може залишити свої речі, — додав Горай. — А Ліля Семенівна де?

— Вони разом з інтерном підійнялися в терапевтичне відділення до хворого, якого доставили вночі з болем в серці.

— Добре, — кивнув Гнат. — Коли повернеться, нехай зазирне до мене.

— Буде зроблено, — прогорлала старша медсестра та пішла геть майже стройовим кроком. Ще б честь віддала.

— А ти чого стоїш, Медуниця? Тобі особливе запрошення потрібно? — майже глузливо промовив Гнат. — Тут — не салон краси. Найближчим часом зможеш на цьому заощадити. Все одно волосся доведеться сховати під ковпак. А чергування у тебе стоять густо. Відпускний період, так що сама розумієш.

Салон краси?

Богдані страшенно хотілося нагрубити нестерпному типові — ну прямо дуже, але вона стиснула губи, розвернулася та пішла слідом за Світланою Василівною. Але це не означало, що думати про Гната вона перестала.

Що він мав на увазі, коли говорив про її волосся? Думає, що вона його фарбує? Якщо у мами Наді та тітки Віри воно каштанове, то й у неї повинно бути таке ж?

Природа надала волоссю Богдани мідного відтінку. За фотографіями її рідної матері про колір волосся судити складно, але мама Надя казала, що один в один. І очі у Люби були сині, як у Дани, а не сірі, як у решти сестер.

Та все ж ні. Справа не в кольорі та не в густоті її волосся. Просто Гнат вважає її легковажною кокеткою, от і все. Та й нехай. Їй би хоча б сьогодні день протриматися. Далі буде видно. А що чергування часто, так Богдані це тільки на руку. Медичного досвіду їй не вистачає, а він — справа наживна.

В потилиці пекти перестало тільки тоді, коли Дана зникла за дверима. Невже стояв і споглядав їй вслід? Ні, це радше її уява винна. А якщо й дивився, то точно мріяв, щоб вона спіткнулася. Хоча, теж навряд чи. Гнат щось мовив говорив про дефіцит кадрів. Значить, найближчим часом її не виженуть.

Повеселіла Богдана навіть посміхнулася старшій медсестрі, коли та вказала їй на шафу. Та ж кивнула незворушно, наче робот. Може, це й на краще, що Світлана Василівна — не балакуча.