Розділ 3

Поки Богдана тягнула по бруківці валізу, Віра встигла підійняти її дорожню сумку. Правда несла вона її недовго. На зустріч їм оперативно вискочив приємної зовнішності чоловік біля п'ятдесяти.

Сиві пасма у кучерявому волоссі, зріст трохи вище середнього, худорлявий... Радше цікавий, ніж вродливий, він промчав повз Дану та швидко відібрав у тітоньки сумку.

— Навіщо схопила? Тобі ж не можна, — пробурчав невдоволено та поцілував Віру в скроню. Притиснув до свого боку вільною рукою.

— Так вона ж не важка, — Віра підійняла на чоловіка погляд і ласкаво посміхнулася. — Сам же бачиш. Он, немов портфель свій несеш.

— Для тебе тепер і мій портфель заважкий. Пороти тебе в дитинстві треба було, Віро. Тепер вже пізно.

Так тут, здається, кохання! Принаймні, іскрить по-дорослому. І почуття молодята не приховують — як мінімум, від родички.

Богдана, яка вирвалася вперед, вже оцінила скромний та водночас вартісний фасад двоповерхової будівлі, а тепер з цікавістю спостерігала за парочкою, що наближалася.

Тітка, немов дівчисько, розсміялася у відповідь на висловлену заяву. Потерлася щокою об прикрите чоловічою сорочкою плече. Зніяковіло подивилася вперед і сплеснула руками.

— Борю, це ж моя племінниця — Богданка! Щось я розгубилася зовсім. Ви ж ще незнайомі, адже так?

— Так і є, — погодився чоловік та окинув Дану чіпким поглядом. — Борис Петрович Грабовський. — Ласкаво просимо до нашої оселі.

— Спасибі, — подякувала Богдана й теж посміхнулася. Цей новий тітчин чоловік подобався їй все більше. Те, що він допоміг їй з працевлаштуванням, відігравало не останню роль. Але річ не тільки в цьому. Було в Грабовському щось... надійне, чи що. Он як за Віру переживає.

Дана не знала цього чоловіка особисто, але багато чула про нього ще під час перебування в місті інтерном — хоча й не у зв'язку з тіткою.

Борис Петрович був директором комбінату з переробки льону. Колись всі поля навкруги засівали льоном. Саме в цей час він зазвичай тішив око синню, немов безкрайнє неспокійне море. Вирощувати красиву культуру важко, тому посівні площі поступово зійшли нанівець. Щоб комбінат продовжував працювати та давав жителям робочі місця, сировину везли з багатьох куточків країни.

Саме завдяки цьому підприємству тут у свій час і виросло невеличке місто, куди свого часу з далекого, поступово спорожнілого села перебралися сестри Медуниці. Їх тепер уже старенькі батьки відмовилися переїжджати. Залишилися жити у своїй давній, ще глиняній хатині. Обробляли город, тримали корову. Скромним людям потрібно небагато.

Дві старші сестри Надія та Любов негайно влаштувалися працювати на комбінат, а третя, Віра, була ще для цього надто юною та навчалася в тільки-но відкритій школі. Їм навіть житло виділили. Тітонька Віра донедавна в ньому й мешкала. Дана теж жила там, але недовго — три роки тому. Короткі гостювання в далекому дитинстві можна не враховувати. Віра ж обожнювала старий дім. Вочевидь, лише нове заміжжя змусило молодшу з сестер переїхати.

Тітонька примудрилася вискочити заміж за директора великого підприємства. Як їй це вдалося, Богдана ще сподівалася почути. Віра завжди була їй радше сестрою та подругою, ніж тіткою. Вони частенько ділилися своїми секретами.

Надя, старша з сестер, якось промовляла ім'я нового чоловіка Віри, але більше шкодувала про те, що все сталося надто вже несподівано та якось не по-людськи — без весілля. Навіть у весільну подорож не поїхали, хоча могли собі таке дозволити.

Дана не стала нагадувати мамі Наді, що тітоньці вже сорок один. Та назавжди в сім’ї — наймолодша сестричка. Богдана чула про Бориса, але якось не усвідомила, що він і є той самий Грабовський. Тепер вона відчувала себе ніяково.

Борис Петрович вважався у Довгунці впливовою людиною. Не дивно, що йому вдалося влаштувати Дану в місцеву лікарню в той час, як для неї більше ніде не знайшлося місця. Тобто місця були, але грошей у Дани на них не знайшлося.

Будь її воля, вона б сюди ніколи не поверталася — навіть заради Віри. Зрештою, вони могли зустрічатися й у мами Наді. Але робота — інше. Якщо не буде практики, зароблений важкою працею диплом можна буде закинути на верхню полицю комори. Саме тому Богдана збиралася тримати за видерте по знайомству місце руками й ногами. І ніякі Гнати Максимовичі її звідси не виженуть. Більше ніколи.

— Богданко, ти, напевно, голодна. Я тебе погодую, а потім ми до нас підемо. Кімнату я приготувала. Постіль перестелила. Продукти до холодильника спакувала. Ти ж не проти самостійно похазяйнувати?

— Може тут залишитися. Місця багато, — запропонував Борис Петрович. — І тобі веселіше буде.

— Навіть не знаю, — розгублено пробурмотіла Віра. По симпатичному обличчю одразу стало помітно, що таке тітоньці до душі, але водночас й погоджуватися вона не поспішала. Мабуть, ще не відчувала себе тут повноцінною хазяйкою. — Богданко, а ти що скажеш?

Вона оглянула обстановку. В цьому будинку явно жили заможні люди. Може, тому Віра поки й не звикла тут? Це вона дарма. З першого погляду помітно, що Борис Петрович заради дружини готовий на багато що.

— Дякую, але я за останній час звикла до самостійності. Мені простіше одній.