Розділ 1

Усі імена, назви та події в книзі — вигадані, а будь-які збіги — випадкові.

Ось і вона — до болю знайома дорожня розвилка.

Минулого разу Дана стояла на цьому місці три роки тому, тільки в цілком іншому гуморі. Тоді її розпирало зсередини від наснаги та передчуття чогось позитивного. Здавалося, що попереду — тільки приємне та щасливе майбутнє, професійне й особисте. Проте ж з неба лило, наче з ринви, і Богдана змокла до білизни. Могла й збагнути, що негода — поганий знак.

На жаль, в її перше пришестя у ці місця після завершення університету не відбулося нічого з очікуваного приємного. За малим винятком, яке і в розрахунок брати нерозумно. Все сталося з точністю до навпаки. «Не пощастило» — дуже м'яко характеризувало ситуацію, в яку потрапила Дана, і яка змусила її тікати з Довгунця.

Чи можливо, що цього разу їй поталанить? Сумнівно, звичайно ж, але іншого варіанту у Богдани все одно не залишилося.

Вона влаштувала дорожню сумку на валізі з коліщатками та пораділа, що не взула в дорогу босоніжки на підборах. Вони точно загрузли б у розм'яклому асфальті. Водночас дуже зручно, що зараз літо. Не довелося тягнути з собою теплі речі.

«Правильно. У всьому шукай позитив».

Богдана хмикнула. Шукати позитив — єдине, що їй залишалося. Якби не крайні обставини, вона ні за що не повернулася б у ці місця.

Траса міжнародного значення лягла прямо. Нею щойно попрямував автобус, на якому Дана добиралася до розвилки. На жаль, до невеликого містечка, яке розкинулося на сусідньому пагорбі, прямого рейсу не передбачили.

Богдана поглянула на відгалужену вправо дорогу, що вела до місця призначення. Десь там, серед розташованих на різних рівнях різнокаліберних будиночків, що зараз потопали в зелені, розмістилася двоповерхова будівля місцевої лікарні. Саме в ній найближчим часом Дана й працюватиме. Вдруге.

Спроба номер один відбулася три роки тому. Тоді Богдана зазнала повне фіаско не тільки в роботі, але й в особистому житті. Вона лише нещодавно почала приходити до тями після несподіваної ганьби, що звалилася на її голову. Але життя знову не залишило їй вибору.

Дана поправила крислатий капелюх та розправила льняний сарафан. Підвела голову й втупилася на глибоку блакить. Ластівки несподіваними віражами вперто розсікали височінь. Варто було поквапитися, щоб не крокувати до Довгунця в спеку. Маршрутний автобус очікувався тільки через годину — якщо взагалі вийшов в рейс. Залишалася надія, що хтось підбере Богдану на шляху до містечка.

Тут у пригоді став би власний автомобіль, але коштів на таку покупку у дівчини не було. Та і які гроші у сироти, яка тільки-но закінчила інтернатуру? Добре, що завдяки своєму статусу, ну і знанням звичайно ж, Богдані вдалося отримати медичну освіту. Та й тулитися в гуртожитку не довелося. Вона жила у тітки Наді, маминої сестри. Ще одна тітонька — Віра, вже чекала на неї в містечку.

«Бачиш, все не так вже й погано».

Дана ще раз озирнулась навкруги. Переконалася, що крім трактора в потрібному їй напрямку ніхто не їде, підхопила поклажу і потягнула валізу по асфальті. Здається, за час її відсутності він став ще гіршим — вибоїна на вибоїні. Але іншого шляху все одно не було.

Богдана сіпнулася, коли повз неї несподівано тихо промчав автомобіль. А ще здивувалася, коли той пригальмував, і відчинилися дверцята з боку пасажира. Дівчина зупинилася, не наважуючись прийняти запрошення. Вона ж не знала, хто за кермом. До того ж щось схоже вже одного разу трапилося. Але тоді неймовірно вродливий юнак вийшов з машини, щоб познайомитися.

Проте зараз... Це ж не міг бути він — Коля? Чи міг?

Остаточно розгубившись, Дана сіла на валізу. Ноги чомусь не тримали. Занадто яскравими виявилися спогади. Як вона збиралася тут жити?

У цей момент відчинилися водійські дверцята, і на сонці зблиснули золотисті пасма. У Богдани навіть подих перехопило, настільки волосся і розворот плечей нагадали їй про давнє божевільне захоплення.

Але коли чоловік повернувся до неї обличчям, дівчина зрозуміла, що помилилася. Він все ще дуже нагадував Миколу, але не був ним. Лінії обличчя стали різкішими. Неголеність надавала похмурості. Струнка фігура не виглядала юнацькою. Вона належала дорослому чоловікові — Гнатові. Старшому брату Колі, а ще тому, хто змусив її звідси виїхати. Навіть утекти.

Що йому потрібно зараз? Хоче нагадати, що їй тут не місце?

Дана не рухалася, поки він прямував в її бік — суворий, незворушний. Вона боялася його колись навіть більше, ніж ненавиділа. Здається, ці почуття все ще живі.

Он, коліна як тремтять, наче у школі на килим до директора викликали. І це вона ще сидить.

Гнат Горай підійшов впритул, примруживши очі, оглянув Богдану та поклажу, і скерував:

— Сідай до машини. Чи тобі письмове запрошення надіслати?

Він хоче її підвезти?

— Я... краще пішки, — промовила Дана, подумки лаючи себе за нехарактерні високі нотки в голосі. Навіть деренчливі трохи.

— У недільний день попутку чекатимеш до вечора. А пішки, та ще й з валізами, йти ще з годину, а то й довше. Сідай, кажу.