2

За всіма признаками, прийдешня ніч обіцяла бути грозовою, тож завбачливо одягнувши довгого плаща і крислатого капелюха, упир вирушив зі своєї квартири. Байдуже що в такому вбранні він мав дещо екстравагантний як для цієї епохи вигляд. Добре знав, що у їхньому велетенському мегаполісі водилися ще й не такі диваки, і на чудернацького старого, який неспішно чвалає вечірньою вулицею, вже точно мало хто зверне увагу.

До будівлі, в якій знаходився нічний клуб було рукою подати і вампір, традиційно, подолав цю відстань пішки. По дорозі ретельно зважував ті слова які буде говорити майбутнім шукачам його незрівнянної Ліліани. Тут все залежало від того хто саме виявиться тими легендарними нишпорками, і що їм можна буде довірити, а що краще й приховати.

У нічному клубі, зважаючи на середину тижня, було не надто гамірно. Вольдемар підійшов до шинквасу і бармен Тоні, прекрасно знаючи уподобання свого начальника, миттєво приготував йому його улюблений коктейль. Спрагло зробивши кілька ковтків, упир не міг не відзначити неповторного аромату рубінового напитку в бокалі. Що й казати, вміле поєднання крові, різних за походженням людей, створювало неперевершений смаковий букет. А Тоні вмів це робити просто шедеврально.

Вампір ще насолоджувався залишками свого чудесного напою, як бармен притишеним голосом сповістив його:

– Шеф, до вас прийшли. Як ви й веліли, я провів їх в окрему кабінку.

Залишивши спорожнілий бокал на барні стойці Вольдемар, з поважним видом, попрямував до прибульців, які на нього очікували. З тих попередніх відомостей, що він отримав раніше, знав – слідопитів буде двоє. Та спантеличений упир навіть й припустити не міг, що збереться така от незвична команда. За столиком сиділи і ласували смаженим молочним поросям вовкулак і песиголовець.

Демони їх розірви, – про себе вилаявся очманілий вампір, та все ж чемно привітався, старомодно припіднявши при цьому свого капелюха:

– Доброго вечора, панове!

У відповідь, гігант-песиголовець щось невиразно буркнув, жадібно хрустячи поросячими кістками, а от на диво щуплий перевертень виявився набагато вихованішим. Схопившись з крісла він подав упиреві руку і соковитим тенором ввічливо відповів:

– І вам доброго вечора, пане Вольдемаре!

Вочевидь помітивши вогники здивування у арт-директора нічного клубу швидко додав:

– Давайте не будемо ходити околяса, а відразу розставимо всі крапки над «і». Ми знаємо хто ви такий, і краєм вуха чули для чого нас сюди запросили. То може не будемо витрачати час на пусті балачки, а негайно перейдемо до справи? До речі мене звати Гельмут, а це – Христофор.

– Як скажете, – погодився вампір вражено відзначивши, що у цій компанії верховодить вовкулака. – Тільки проблема моя вельми делікатна і до неї дотичне плем’я вурдалаків.

– Той що? – хижо вишкірився перевертень. – Я не належу ні до одного з їхніх кланів. Вовкулаком став тому, що матінка, як була вагітна мною, зустріла вовка і перелякалася ледь не до смерті. Ніякі родинних зав’язків з ними не підтримую. Зрештою, я професіонал, і це ні за яких обставин не стало б на заваді моєму завданню.

– А я взагалі їх терпіти не можу, – врешті-решт подав свій деренчливий голос песиголовець, і кинувши головою в сторону свого супутника додав. – Навіть він мені не друг, а лиш колега та компаньйон.

– Ясно, – тільки й спромігся вимовити Вольдемар, вирішивши більше нічому вже не дивуватися в цій розмові. – Справа у мене на перший погляд легка, і в той же час доволі заплутана. Потрібно знайти одну молоду вовчицю. Трохи більше як півроку тому вона несподівано зникла з цього міста. В мене є поважні підстави вважати, що дівчину викрали і тримають під вартою її ж таки рідні. Проблема в тому, що я й гадки не маю до якого клану вона належить, з яких причин її ув’язнили одноплемінники і найголовніше в якому закапелку світу зараз ховають від мене. Єдине що знаю так це що вона зветься Ліліана, і ось єдина спільна фотокартка яку маю на згадку про нашу зустріч.

Після цих слів упир витягнув з нагрудної кишені прямокутний клаптик паперу і простягнув його Гельмут. Той якусь хвилину уважно розглядав кольорову світлину, а потім передав її своєму напарнику. Перш ніж взяти фотокартку до рук, Христофор старанно витер серветкою засмальцьовані жиром пальці, а потім зі ще більшою прискіпливістю взявся вивчати отримане зображення.

Запанувала тривала мовчанка, під час якої у Вольдемара, навіть закралася підозра, що два дивакуватих нишпорки ведуть нечутний, телепатичний діалог між собою. Так це було, чи ні вампірові не судилося дізнатися, однак обидва слідопити піднялися із-за стола практично в унісон, й вовкулак на правах старшого коротко підсумував їхню бесіду:

– Ми візьмемося за розшуки цієї вовчиці. Ваш електронний адрес знаємо, тож як будуть якісь результати, негайно дамо знати.

– А що, завдатку не потрібно? – тільки й спромігся запитати остаточно спантеличений упир.

– Ми професіонали, – з неабиякою погордою промовив песиголовець, потискуючи на прощання руку вампірові. – Коли буде результат, тоді й поговоримо про гонорар за нашу роботу. А зараз всього вам найкращого, пане Вольдемар.

З цими словами парочка незвичних нишпорок швидко щезнули з нічного клубу.