Глава 57

Неочікуваний поворот. 
"Таке життя. Завжди створює щось непередбачуване. Думаєш, що тебе вже нічого не здивує, а тут воно щось ще підкидає."
– Про таке говорять зазвичай «Який світ тісний». – сказав Олесь десь над вухом Дем'яна.
– Та не слово. – здивовано промовив хлопець, дивлячись на Валентину, яку вже виписали з лікарні, і її сестру, яка забирає дівчину з лікарні. 
Сестру звати Юлія. Та сама Юлія, яка була нареченою Ростислава. 
"Який світ тісний..." – подумав Дем'ян, повторюючи слова Олеся.
Вони мило спілкувалися, усміхаючись, і Валентина почувалася краще, йдучи під руку з сестрою. Вона була втомлена від лікарської палати, тому думка про те, що вона скоро потрапить додому, її неабияк радує. 
Але Дем'ян не міг не помітити як схудла Юлія за цей час. І темні мішки під очима не вийшло повністю приховати за макіяжем.
"Схоже вона все ще це не пережила. І все ж... Не можу навіть представити наскільки їй складно, коли вона навіть не може зрозуміти причину своїх страждань."
– До речі, його спіймали. – тихо, але холодно сказала Юлія. Не складно було здогадатися про кого йшла мова. Цей холодний і різкий тон повний ненависті до людини, про яку вона говорила.
– Швидко. – хмикнула дівчина.
– Реально швидко. – погодився Дем'ян.
– Ну, Валентина знала особистість нападника, тому-у я не здивований. – знизав плечима Олесь.
– Як ти можеш бути такою байдужою? – викрикнула Юлія. Здавалося, її це дуже обурило. Дем'ян вперше побачив у неї такі емоції. Так вийшло, що вони завжди перетиналися у не надто хороших ситуаціях, тому це й не дивно. Вона нахмурила брови, дивлячись на сестру. – Я б...! Ти не хочеш хоча б вдарити його!? Вмазати по його самовдоволеному обличчю?
– Хочу, – відповіла Валентина. – але ще більше я хочу додому відпочити. Я так втомилася від лікарні. – вона поглянула на сестру втомленим поглядом, що та нічого більше не сказала, лише зітхнувши.
– Я зрозуміла. Ходімо додому. 
– Нам теж пора. – сказав Олесь, закинувши руку Дем'яну на плече.
– Ага. – погодився хлопець, підходячи до пішохідного переходу. Він поглянув на світлофор, подумки рахуючи відлік часу. "Три... Два... Один..." – Зелене світло... – промовив Дем'ян, ступаючи на дорогу. 
Один неправильний крок і Дем'ян випадково наштовхнувся на Юлію. Олесь, який все ще тримав його, допоміг не впасти прямо на дорозі.
– Ах, перепрошую. – ніяково промовив Дем'ян.
Юлія вже хотіла відповісти, як поглянула на хлопця. Її вираз був злегка розгубленим і здивованим.
– Вибачте, ми часом ніде не бачилися? 
– Що...? – перепитав Дем'ян шоковано. Таким же виглядав Олесь. "Як вона пам'ятає...?" 
Вони кілька секунд простояли, дивлячичь одне на одного, як хлопець тихо відповів:
– Ні, ніде. 
Олесь, який був не менш здивованим за Дем'яна, мовчки дивився на дівчину.
Вони б так і далі стояли, якби не водії машин. Вони почали роздратовано сигналити пішоходам, які зупинилися посеред дороги, виводячи їх з трансу. "Ах, вже червоний. Потрібно йти."
Як тільки вони перейшли дорогу, хлопці швидко повернули, прямуючи чимдуж подалі.
– Що це було? – запитала Валентина.
– Не знаю. – знизала плечима Юлія. – Не розумію, чому ми зупинилися на дорозі. Схоже перевтома. – вона махнула рукою. – Ходімо краще додому.
– Так, нам обом варто відпочити. – погодилася дівчина.
– Що це було? – запитав Олесь, кинувши поглядом на дівчат і, впевнившись, що вони пішли, обернувся до Дем'яна.
– Не... знаю... Я й сам не розумію... – спантеличено промовив хлопець.
– Схоже твоє обличчя настільки гарне, що легко запам'ятовуються. – усміхнувся юнак, намагаючись розвіяти цю злегка розгублену атмосферу.
– Олесю! Припини дражнити! – викрикнув Дем'ян, скинувши зі свого плеча руку.
– Хах... 
Але вночі Дем'яну не давала заснути думка: "Як вона мене запам'ятала? Я розумію, що я був тим хто сказав їй про Ростислава, і це емоційний шок для неї, беззаперечно, але ж... Вона мала б мене забути. Тоді чому?"