Глава 56

Дівчина вижила.
Наступного дня Дем'ян з Олесем пішли до лікарні. Довго шукати потрібну лікарню не треба було, вони прийшли до найближчої лікарні від того місця, де все сталося. Але от з пошуком палати потрібно було потрудитися.
Виявилося, що незнайомку звати Валентина, і вона навіть прийшла вже до тями. "Сильна..." Подумав Дем'ян, побачивши дівчину, яка напівсиділа-напівлежала у медичній палаті і намагалася відповісти на питання поліцейських. Говорила так спокійно, ніби не її вчора ледь не зарізали у темному провулку.
Як і припускав Олесь, це був її колишній хлопець. 
– Бувають же люди... – схрестив руки Дем'ян, дивлячись, як поліцейський встав, побажавши швидкого одужання дівчині, і вийшов.
– І не кажи. – зітхнув Олесь. – Ледь не вбити колишню дівчину через те, що вона від нього пішла. А пішла вона від нього через те, що він її бив і вона почала боятися за своє життя. Чортове божевілля... яке, на жаль, не таке вже й рідкісне у нашому світі.
Дем'ян перевів погляд на вікно, де сірі важкі хмари повільно плили по небу, занурюючи світ у мряку. "Зовсім не покращує атмосферу." Раптом краєм ока поглянув, що Олесь кудись попрямував.
– Що ти робиш? – запитав Дем'ян, побачивши, як юнак підійшов до Валентини. 
– Та просто цікаво, що за книжку вона читає. Хм, Сара Дж. Маса «Трон зі скла». Ясненько. – сам собі пробурмовтів Олесь, сівши біля її ліжка 
– Вона така спокійна.
Здається, ніби вони роблять щось неправильне. Спостерігають за незнайомою дівчиною, влізаючи в її особистий простір, а вона про це навіть не здогадується. 
І все ж з іншої сторони Дем'яну було цікаво спостерігати за нею. "На вигляд така молода і звідки у неї стільки сили духу?"
Олесь продовжував дивитися, як вона перегортала сторінки книжки і, здається, читав разом з нею. Дем'ян у той час сидів на підвіконні, але атмосфера кімнати його розморила і він заснув. 
– Дем'яне... Дем'яне...
– Ммм... Що таке? – сонно запитав хлопець.
– До дівчини прийшла медсестра. – сказав Олесь. – Нам вже краще йти.
– А скільки часу минуло? – все ще сонним голосом промовив Дем'ян.
– Півгодини. – відповів юнак.
– Аха... – позіхнув він. – Йдемо. 
– Як ти взагалі умудрився заснути на підвіконні? Це ж не зручно. – скривився Олесь. – Спина болітиме.
– Та сам не знаю. – знизав плечима Дем'ян. – Просто дивився, як ви читали книгу і в якийсь момент очі почали зліпатися.
– Схоже хтось погано спав останнім часом. – сказав Олесь, на що хлопець лише знизав плечима. – О, дивися, шукачі патрулюють вулиці. – він вказав на двох чоловіків, які прямували вперед вулицею у натовпі.
– Як ти зрозумів, що це шукачі? Ти їх знаєш?
– Ні. Просто бачиш, як вони спостерігають за людьми? Їм треба пильно стежити, щоб побачити нас, тих, хто так би мовити «виділяється з натовпу». А ще вони намагаються минати інших людей, щоб випадково не зіштовхнутися з кимось і не переплутати, хто їх реально бачить, а хто ні.
– А що, таке доволі часто буває, що плутають?
– Ті, хто давно працює, то ні, а новачки буває плутають. Олена Григорівна розповідала, що за тим, як новачки навчаються, було смішно спостерігати.
– Вона теж патрулювала місто?
– Ага. Бувало інколи. Говорила, що це дуже важко, особливо, коли треба їхати в інше місто або село.
– І багато нас таких у місті? – несподівано запитав Дем'ян і Олесь повернув голову до нього.
– Взагалом, не так і багато.
– Ні, я про людей нашого віку.
– А, – видихнув хлопець. – Тільки ми одні.
Дем'ян вдумках полегшено видихнув, коли почув це. Насправді неважко було здогадатися, оскільки за два роки його ні з ким не знайомили, але почувши це від когось, хлопець заспокоївся. Хоч Дем'ян і є досить товариським, але його хвилювала можливість познайомитися ще з якоюсь компанією підлітків у їхньому місті. Здавалося, що познайомившись з іншими, він не впишиться у нову компанію і його маленький світ, який він так важко складав після того як втратив попереднє життя і яке ніби все ще таке крихке, розіб'ється будь-якої миті. Пережити це знову Дем'ян не готовий. І, напевно, не буде готовий ніколи. До такого впринципі важко підготуватися, якщо взагалі можливо.
Шкода, що Дем'ян, незважаючи на свою чудову спостережливість, навіть не помітив наскільки всі прив'язалися до нього. Навіть Максим його любить, хоча зовсім не вміє цього показувати і визнати, напевно, теж.
– А в інших районах? – запитав Дем'ян. 
– Не знаю. Можливо, не у всіх, але як мінімум по кілька дітей у якихось районах та й є. Це треба у Олени Григорівна або Сергія Віталійовичу питати. А що таке? Нас тобі вже мало? – дражнився Олесь, спостерігаючи за реакцією друга. – Вирішив ще з кимось познайомитися?
Дем'ян, як тільки почув, замахав руками:
– Ні-ні, навпаки... Я не фанат занадто великих і шумних компаній, тому мені якраз добре у такій... не дуже великій і не дуже малій. 
– От і чудово. – усміхнувся хлопець, обійнявши Дем'яна за плече. – Радий це чути. Тоді ходімо додому, у нашу не дуже велику, але й не дуже малу компанію. – засміявся він, коли Дем'ян скинув його руку з плечей.
– Припини мене дражнити!
Вони пройшли повз шукачів, привітавшись, на що ті кивнули, прямуючи далі.