Глава 55

Все було добре. Дем'ян разом з Олесем гуляв по місту.
– Сонце скоро сяде... – задумливо промовив Олесь.
– Ну, дні скорочуються, тому рано темнішає. – відповів хлопець. Фраза, над якою він не сильно задумувався, яка кинута просто, щоб щось відповісти. Настрій був такий меланхолійний, що думати, та й розмовляти впринципі не було бажання. 
Вони бездумно проходилися вуличками, поки випадково не зайшли у темний провулок. Дем'ян не відразу усвідомив, що в очах вмить потемніло. Тут і в день темно, а під вечір взагалі, хоч око виколи.
– Олесю, може повернемося? – запитав Дем'ян, схопивши друга за куртку.
– Страшно? – запитав Олесь, поблажливо усміхнувшись. – Нас же ніхто не побачить.
Дем'яна ніби осінило:
– Точно, я і сам не знаю... але з голови вилетіло... – хлопець здивовано дивився на землю, не розуміючи, як він міг про це забути. "Забув про те, що став забутим... Іронічно. Головне про власне існування не забути."
Олесь взяв Дем'яна за плечі, прямуючи вперед:
– Не хвилюйся. Скоро вийдемо. – насмішливо промовив Олесь. Але це не звучало по злому. Дем'ян впринципі не чув від Олеся злих слів чи тону у свою сторону. Та й злих слів взагалом не пам'ятає. Хоча, можливо, ці моменти просто розчинилися серед інших спогадів?
Спокійний вечір, спокійна прогулянка. Якби не одне але.
Крик. Жіночий крик пролунав занадто несподівано десь далі у провулку. 
Тіло відреагувало швидше, ніж вони усвідомили це, кинувшись вперед.
Це було страшно. Коли перед тобою невідомий, схопив дівчину, прижавши її до стіни і погрожуючи ножем, яке блиснуло від світла ліхтаря, яке ледь пробралося у цей темний провулок. Він щось кричав їй, але Дем'яну ніби вуха заклало. З цього трансу його вивів спокійний і зібраний голос Олеся, у той момент, коли чоловік вже поранив жінку ножем і вона повільно сповзала на землю, втрачаючи свідомість.
– Ти у поліцію, я у швидку. – сказав Олесь, дістаючи телефон. 
Дем'ян кивнув, теж беручи до рук телефон. "Так, спокійно, вдих-видих. Від цього залежить її життя." Тремтячими  руками він набрав потрібний номер.
– Алло, поліція, тут дівчина. У неї ножове поранення...
Олесь у той момент підійшов до дівчини, щоб пояснити диспетчеру, де саме поранення і наскільки критична ситуація. Як тільки він відключився, хлопець зняв шарф незнайомки і притиснув до її рани, щоб хоч трохи зупинити кровотечу. Все відбувалося настільки сюрреалістично, неначе у якомусь фільмі або у сні. Дем'ян ніколи не очікував, що опиниться у такій ситуації. Та жодна людина, певне, цього не очікує.
За кілька хвилин до провулку приїхала швидка, а за нею поліція. Хлопці стояли недалеко, дивлячись як працюють рятувальні служби.
– Напевно, вони подумають, що свідок подзвонив їм і просто втік. – знизав плечима Олесь, засунувши руки у кармани куртки.
У той момент у Дем'яна виникло питання, яке він не наважився задати. 
Поки що.
– Де вас носило так довго!? – запитала Олена Григорівна. У голосі було чути невимовна злість, яку, напевно, навіть глухий почує. – І на дзвінки не відповідаєте. Обоє!
Дем'ян схвильовано заховався заховався за спиною Олеся, поки на них дивилися 5 пар очей. Олесю це нагадало момент, як він тільки привів Дем'яна сюди, що викликало легку усмішку. А Олена Григорівна зараз злиться так само, як тоді злилася Віка. 
Але він відразу згадав, що змусило їх так затриматися і усмішка спала з обличчя.
– Все, Олено, не злися так сильно і дай їм пояснити. – сказав Сергій Віталійович, схопивши подругу за плече. – Гаразд?
Жінка видихнула, схрестивши руки.
Генріх, який насмішливо дивився на цю ситуацію, підійшов до хлопців і вивів Дем'яна вперед:
– Не бійся, не з'їдять тебе. Виходь. 
– То що сталося? – запитав Максим. – Якщо ви хотіли погуляти довше, то просто сказали б про це, але ви не відповідали на дзвінки, значить щось сталося, чи не так? 
– Сталося. – коротко відповів Дем'ян.
– І що...? – напружено промовила Віка, щоб підштовхнути його продовжити, але замість нього, продовжив Олесь:
– У провулку напали на дівчину і ми стали свідками. 
Швидкість зміни емоцій до здивування і хвилювання, напевно, досягло швидкості світла.
– Що!?
– Ми йшли у перевулку, як почули жіночий крик. – почав Олесь. – А там чоловік, схопив дівчину і ранив її ножем. Ми викликали швидку і поліцію, призупинили кров у дівчини, зачекали поки приїдуть рятувальні служби і пішли. – коротко пояснив хлопець, пояснивши лише головні деталі.
Кілька секунд мертвої тиші, поки всі намагалися зрозуміти почуту інформацію.
– Ні, ну чому ви не могли просто погуляти у безпечному місці? Навіщо ходити у темні провулки? – не витримала жінка.
– Нам би все одно нічого не загрожувало. – пояснив Олесь. – Нас ніхто не бачить.
Олена Григорівна видихнула:
– Так, справді... – хоча по голосу було чути, що вона не до кінця заспокоїлася.
– Як ви? – запитав Сергій Віталійович. – Напевно, сильно злякалися.
– Зараз вже все гаразд. – відповів Дем'ян. – Я більше злякався розсерджену Олену Григорівну. – на ці слова Олесь пирснув зі сміху.
– І як там та дівчина? – запитала Віка.
– Коли приїхала швидка, вона ще була жива. – знизав плечима Олесь. – Зараз, не знаю, але надіюся врятують. 
– Але для чого на неї напали? Просто щоб обікрасти? – задумливо промовив Генріх.
– Швидше за все це був її колишній. – відповів Олесь. – Він кричав щось по типу: «чому ти пішла», «як ти могла» і щось подібне.
"Ах, а я навіть і не почув. Тоді все так розпливалося..."
– Якщо це так, то я не здивована, що вона від нього пішла. – хмикнула Віка.
– А... Ми не має піти у відділок, як свідки? – запитав Дем'ян те, що його мучало вже кілька годин. Він розумів, що це немає сенсу, всі їхні слова поліцейські забудуть, як тільки вони ступлять крок за поріг відділення, але совість мучила від думки про те, що їм просто треба залишити все як є.
– Дем'яне, ти ж знаєш... – почав Сергій Віталійович, але Дем'ян його перебив.
– Так, я знаю, що сенсу з цього немає, просто... – він зітхнув. – Просто відчувається неправильно, що ми не можемо допомогти.
– Я розумію, але ми нічого не можемо з цим зробити. – промовив чоловік. У голосі і очах було видно, що йому дуже шкода.
– Багато хто говорить, що взагалі навіть не варто дзвонити до рятувальників у такій ситуації. – зізналася Олена Григорівна. Вона сіла на крісло, опустивши голову. – Вони хочуть, щоб «ми» відрізали себе від того світу, оскільки ми вже не є їхньою частиною. – жінка замовкла на кілька секунд, коли на неї всі поглянули. – Вважають, що це була гарним рішенням для нас всіх...
– Що за брехня...! – роздратовано промовив Олесь. – Я б поглянув на них, якби на місці тієї дівчини був хтось з їхніх близьких людей. Вони б відразу подзвонили на допомогу. А говорять про відрізання себе від того світу, поки це не стосується їх особисто. І це не «гарне» рішення, а просто байдужість! «Моя хата скраю...» чи як там вони говорять!
– Згоден. – відповів Генріх. – Відрізання себе від реального світу, якщо у тебе залишилася там хоча б одна близька людина або мета, це повна маячня. – хлопець схрестив руки, відкинувшись на спинку стільця. – Вони так повторюють, поки їх це не зачіпає. І хочуть змусити нас це робити. Якийсь довбаний тоталітаризм!
– Ну, так говорять не всі... – сказав Сергій Віталійович. – На щастя.
– Ходімо, поїмо. – сказав Максим, намагаючись закрити цю неприємну тему. – Ви ж, хлопці, пів дня нічого не їли.
– І, справді, я й не помітив наскільки голодний. – злегка здивовано вимовив Олесь. – Дем'яне, а ти?
– Не сильно, але думаю трохи поїсти варто.