Глава 54

Дем'ян сидів на даху п'ятиповерхівки поряд з власним подвір'ям, тримаючись за поручні, щоб не впасти, поки ноги звісали донизу. Так близько до смерті він ще не був. Один крок і кінець. "Хоча... Є великий шанс вижити... Напевно... Не знаю... Гаразд, не буду забивати голову дурними думками..." Дем'ян відтряхнув голову, ніби хотів викинути ці думки. Хоча це був жахливий спосіб позбутися неприємних думок. І зовсім не дієвий.
Хлопець перевів погляд на двір, де його мама гуляє з меншим братом. І він кожного разу дивувався, як у нього може бути такий милий братик. 
Несподівано навіть для себе Дем'ян позіхнув. Безсонна ніч давалася взнаки. І попередня також. Взагалі тиждень якийсь важкий. Нормально виспатися не вдавалося, а у голові постійно крутилися нав'язливі думки. "Згадуються перші дні, як я став забутим. Тоді я теж погано спав, а панічні атаки ледь не кожен день траплялися. І чому ж зараз знову...."
– Котик... – раптово промовив Генріх за спиною, видавши тихий смішок. На що Дем'ян здригнувся від неочікуваності. 
– Генріх, що ти тут робиш?
– Гуляв, – відповів хлопець і замовк. Дем'ян подумав, що це вся відповідь, як він продовжив. – Я був недалеко від цього району, як згадав, що ти мав піти до брата, тому й вирішив прийти до тебе, все одно недалеко був. І побачив, що ти на даху сидиш. – Генріх підійшов і сів поряд. Він хотів лише мигцем глянути вниз, але не зміг відвести погляд. Відразу нахлинули спогади, як він колись стояв на даху школи. Як він був за крок до прірви. І як він вже майже ступив цей останній...
– Генріху! – вже вкотре викрикнув Дем'ян.
– А...
– Що сталося? Я тебе вже стільки разів кликав!
– Я... просто занадто заглибився у власні думки. – Генріх усміхнувся, повільно відвертаючи голову від землі, і повернувся до хлопця. – А ти що тут робиш? – він змінив тему, що йому легко вдалося. – На даху.
– Сиджу. – коротко відповів хлопець, на що Генріх не зміг стримати свій сміх. Настільки проста і очевидна відповість, що аж смішно від безглуздості всієї ситуації.
– Неочікувано. – кивнув Генріх, вибухнувши новою хвилею сміху, на відміну від Дем'яна, який мовчки сидів поряд і спостерігав за своїм братом і мамою. Його насторожила така мовчазливість хлопця, але придумати, що б сказати чи запитати, Генріху ніяк не вдавалося. Скільки разів він уже впевнювався, що зовсім жахливий у подібних розмовах. Але, на щастя, довго думати хлопцю не прийшлося, Дем'ян заговорив першим:
– Генріху...
– Так?
– А якби була можливість... Якби ми знайшли спосіб повернутися... – Дем'ян затамував подих на кілька секунд, перед тим як наважитися продовжити. – Ти б хотів повернутися?
Генріх опустив погляд, задумавшись над словами хлопця. Звісно, він думав про це. І далеко не раз думав. Але він ніколи не проговорював це у голос. Ніхто не питав його про це. І несподіване, не проговорене вголос питання застало зненацька. "Хоча я і не вірю, що такий спосіб взагалі існує. Мене можуть назвати песимістом, але я, справді, в це не вірю."
– Не знаю. Напевно, ні... – Генріх схопився за поручні, а сам нахилився назад, щоб потягнутися. Спина останнім часом часто боліла. 
Дем'ян здивовано закліпав очима, але більше нічого не питав. Не був впевненим, що Генріх захоче відповідати.
"Якби у мене був такий вибір: повернутися чи ні, то швидше за все я б відмовився. Ну, тільки якщо мої друзі погодилися б повернутися, то я б теж погодився, бо залишитися «тут» самому, я не хочу. Але в іншому випадку навряд чи. Все ж життя тут простіше... Працювати не треба, зате все є і робити можеш, що хочеш, хоча і нудно інколи стає. Взагалом життя тут не таке й погане, якщо не враховувати відсутність нормального лікування й інших подібних деталей. Я тут знайшов друзів. Та й впринципі, якби я не став забутим, то приніс би багато проблем сім'ї. Батьку прийшлося витрачати гроші на мене, а у них і так грошей не багато. Тим більше у Тані вже діти є. Хто зна, коли я зміг би знайти роботу, щоб допомагати, а так на один зайвий рот менше. Хоча Олена Григорівна говорила, що люблячі батькі, але, на жаль, не всі такими є, готові потратити гроші на свою дитину і їм не варто через це почуватися винним... Бо це нормально, що батьки піклуються про дітей. Але я впевнений, щоб відчував би вину, якби не став забутим..." Думав Генріх, порожнім поглядом дивлячись на людей внизу, але свої думки Дем'яну озвучувати не став. 
– А ти? – запитав хлопець, повернувши голову до Дем'яна. Пильний погляд проходився по його обличчю раз за разом, ніби хотів зафіксувати кожну зміну реакцій. Але крім сум'яття і розгубленості обличчя нічого не виражало.
– Не знаю. – чесно признався Дем'ян. – Ще рік назад безумовно хотів, але зараз... Відчуваю себе відрізаним від сім'ї і друзів. Здається, ніби у них нове життя і я у нього вже не вписуюся. – він несвідомо стиснув поручні сильніше, промовляючи ці слова. – Та й взагалом до «повернення» занадто багато питань. Якщо ми перестанемо бути забутими, чи повернеться пам'ять до людей про нас чи ми для них будемо незнайомими? Якщо повернеться, то як вони сприйматимуть ці роки, під час яких ми були забутими? У них з'являться фальшиві спогади чи вони будуть пам'ятати про те, що ми зникли? Це так складно...! – він поклав голову на холодні поручні, ніби хотів остудити власний розум, що виходило кепсько. Думки бігали одне за одною і схватитися хоча б за одну... Кілька хвилин мовчання, щоб Дем'ян зміг зібратися і продовжити. Генріх не заважав, терпляче чекаючи, поки хлопець продовжить. – І все ж... якщо вони нас згадають... Ладно ми з тобою, у нас є сім'ї, нормальні і люблячі сім'ї, але Олесю, Віці і Максиму повернутися нікуди... – Дем'ян втомлено перевів погляд на брата.
"Цікаво, скільки разів на місяць, тиждень чи навіть день Дем'ян думав про це?" – промайнуло в голові Генріха, дивлячись на втомлений вираз обличчя друга. 
– Я, справді, дуже сумую за всіма, але... – його вираз обличчя змінився на такий пригнічений, ніби йому боляче просто вимовити ці слова. – вже невпевнений, чи хочу повернутися... до них.
"Хм, а як би ти відреагував, якби я сказав, що впринципі не відчуваю як такого суму за своєю сім'єю? Просто немає бажання повернутися, лише відчуття втоми від того, що мені прийшлося б піти в університет, а потім на роботу. Так і хочеться тобі це розповісти, але водночас, я, напевно, побоюся трохи твоєї реакції, хоча ти і так вже знаєш про мої проблеми з емоціями... Певно, я просто не хочу, щоб у тебе змінилося хороша думка про мене..." – Генріх прослідкував за поглядом Дем'яна, який дивився на свого брата й інших дітей на майданчику, згадуючи своїх племінників і відчуваючи якусь байдужість до всього. "Схоже, порожнеча поглинула мене набагато більше, ніж я хотів би і я вже навряд чи хоч колись зможу втекти від неї."