Глава 53

– Сергію Віталійовичу. 
Я пам'ятаю, як через місяць може два після того, як я став забутим, Олена жартівливим голосом мені сказала: 
– Станеш батьком для моїх дітей?
Я не зрозумів, що вона мала на увазі. Її діти її забули... то як я міг... Я просто вирішив, що вона пожартувала. Невдало пожартувала. Але схоже тільки зараз я зрозумів, що вона мала на увазі.
– Так, Максиме? – він повернувся, поглянувши на хлопця. – Щось сталося?
– Ні, просто хотів пограти з вами. – з прихованою ніяковість відповів Максим.
– У баскетбол? – весело усміхнувся чоловік. 
– Мгм. – він кивнув. 
– Звісно. – Сергій Віталійович похлопав його по плечі. – Я тільки радий з тобою пограти. Ходімо.

– Що малюєш? – запитав чоловік, нахилившись до Віки, щоб краще розгледіти картину.
– Ой. – дівчина здригнулася, несподівано почувши голос біля себе. 
– Вибач, – він ступив крок назад, піднявши руки. – не хотів тебе налякати...
– Ні, нічого страшного, це просто я занадто поринула у думки. – Віка вимила пензлик і поклала поряд. – Я малюю море на світанку.
– А чому море чорне? – запитав шукач, перевівши погляд назад на картину.
– Ну... це моя інтерпретація Чорного моря... Як би виглядало море, якби відповідали назві, так би мовити... – пояснила дівчина.
– Хм, гарна ідея. Мені подобається контраст світлих кольорів неба і темного моря.
– Правда? – її звичний погляд змінився на радісний. – У цьому і була головна задумка.
– Хей, дивіться, я розмалював парасолю. – до кімнати увійшов Олесь, тримаючи у руках нову парасолю у біло-блакитних кольорах. 
"Зима..."
– Вау, Олесю, це неймовірно. – захоплено промовила дівчина. – Такі гарні лінії гілок. – вона пильно спостерігала за кожною лінією і фарбою, ніби справжній експерт к цьому.
– Неймовірно. – підтримав Сергій Віталійович, на що Олесь гордо усміхнувся. – А мені розмалюєш парасолю? – запитав чоловік, згадуючи, що бачив одну парасолю в Олени у подібному стилі.
Олесь спантеличено закліпав очима, ніби роздумуючи над чимось, перед тим як відповісти:
– Насправді, я так і планував. Уже взяв парасолю. – він на мить замовк. – Просто... думаю над дизайном.
"Ці слова..." Хотілося заплакати. Від радості. "Відчуття ніби мене прийняли у сім'ю..."
– Буду щасливий. 

Сергій Віталійович тихо постукав до кімнати Дем'яна.
– Так? – голос за дверима звучав занадто тихо і навіть... нервово.
– Дем'яне, можна увійти?
Через кілька довгих секунд очікувань прозвучало зовсім тихо:
– Мгм.
Сергій Віталійович потягнув за ручку дверей, увійшовши всередину. Дем'ян сидів на підлозі, спершись спиною об ліжко, і нервово перебирав руками.
– Хей, Дем'яне, що сталося? – запитав шукач, сідаючи поряд. Раптом його осінило. – Знову...?
Хлопець повільно перевів погляд на чоловік. Дем'ян виглядав так розгублено і нервово, киваючи головою.
– Чшш... – він взяв Дем'яна за руку. – Скоро все мине, ти ж це знаєш. Тобі треба дихати...
Дем'ян знову кивнув, але його дихання ніяк не сповільнювалася.
– Гаразд. Давай по-іншому, – продовжував чоловік спокійно, але чітко. – зосередься на моєму голосі і повторюй, гаразд?
Хлопець кивнув вже втретє. Здавалося, що йому було важко говорити. Все плило, голос був десь далеко, ніби приглушено.
– Гаразд. Вдихни, – сказав Сергій Віталійович, глибоко вдихаючи. Він затримав повітря на мить, зачекавши поки Дем'ян повторить. – А тепер повільно видихай. – він намагався повільно видихнути, але було занадто уривчасто. На межі нової паніки. – Давай ще раз?
– Мгм.
Вони повторювали це знову, знову і знову.
– У мене зараз у голові запаморочиться. – жартівливо промовив чоловік, на що Дем'ян злегка усміхнувся. – Часто у тебе панічні атаки?
– Уже ні... Раніше було гірше. Зараз... – Дем'ян втомлено зітхнув. – вже краще. Краще...
– Це добре. – відповів чоловік, розуміючи, що це взагалі не добре. З цим потрібно щось робити, але вони нічого не можуть зробити. – Можемо ляжеш на ліжко чи хочеш тут посидіти?
– Ми можемо посидіти тут ще трохи...? – ніяково попросив хлопець.
– Гаразд. – легко відповів шукач, підсунувшись ближче. – Давай посидимо тут.

З Генріхом знайти спільну мову було найважче. І не сказати, що хлопець якось насторожено ставився чи ще щось, просто не було спільних тем. Чоловік не знав про що говорити з Генріхом, що він любить. І Олена попереджала, щоб порозумітися з Генріхом потрібно більше часу.
– Що робиш? – запитав Сергій Віталійович, сідаючи поряд на сходи.
– Хм, – Генріх поглянув на шукача, а тоді знову підняв голову до неба. – Дивлюся на небо.
– Любиш зірки?
– Та не сильно... Просто рідко можна побачити Чумацький шлях настільки добре.
– Гарно. – видихнув чоловік. Він мовчав, не знаючи що ще сказати і чи взагалі варто. 
"Скільки вже часу минуло..? Напевно, мені варто піти..."
Він вже збирався вставати, як несподівано Генріх поклав голову на його коліна. 
Це було наскільки раптово, що чоловік ще кілька секунд, якщо не хвилин спантеличено дивився на Генріха.
– Що? Я в дитинстві часто лягав на коліна батька. – відповів хлопець, відвернувши голову.
Сергій Віталійович усміхнувся, поклавши руку йому на голову.
– Не холодно?
– Ні. – тихо відповів Генріх.

– Олено. – покликав Сергій, увійшовши до вітальні.
– Так? – вона повернулася до друга, сідаючи на підвіконня навпроти.
– Я готовий стати батьком для твоїх дітей.