Глава 51

Пройшло не мало часу відтоді, як Дем'ян став забутим, і за цей період життя багато чого змінилося: нові знайомства, народження брата, трагічна ситуація з Ростиславом, але це не все. Змінилося ще дещо. Віка вже завершила своє навчання. Зараз вона разом з Генріхом залишається вдома, поки хлопці прямують до школи. І впринципі у цьому не було нічого погано, ще й тепер Генріху не так нудно, як раптом Дем'яна осінило:
– Не чесно! – несподівано викрикнув Дем'ян і на нього всі глянули з подивом. Олесь аж здригнувся від несподіванки, бо занадто поринув у власні думки. – Це коли Олесь і Максим закінчать школу, то я єдиний буду продовжувати ходити в неї ще ЦІЛИЙ рік! Сам! А ви всі в той час будете веселитися без МЕНЕ! – жалібно говорив Дем'ян, хоча всі чули нотки награнності в його голосі. Він впринципі не намагався це приховати.
– Ну-у, – потягнув Олесь. –  хочеш ми будемо після уроків тебе зустрічати біля школи і разом йти додому? – запитав юнак, підходячи ближче. Він поклав руки на плечі Дем'яна.
– Хочу! – різко відповів хлопець. – Дуже хочу.
– Раз так, то значить, коли хлопці закінчать школу, то ми будемо забирати тебе після уроків, щоб ти не йшов сам. – поблажливо погодилася дівчина. – Тільки не сумуй. 
– Я подумаю. – схрестив руки хлопець, поки Генріх десь збоку тихо хихотів.
– От бляха, це наступного року я буду тільки з тобою ходити у школу. – почав Максим. – Як я це витримаю? – жалібно промовив він.
– Хей! – Дем'ян пихнув його у бік. – Я з відкритою душею до тебе, а ти!
– Душу прикрий, а то простудишся. – відповів Максим. Тепер Генріх захихотів голосніше.
– Ну ви не можете і дня без сварок. – зітхнула дівчина.
– Це у них стиль розмови такий. – пирхнув Генріх, задерикувато усміхаючись. – Нам не зрозуміти.
– Ой, щось мені вже страшно їх наступного року самих відпускати... – видихнув Олесь.
– Ви тільки школу не зруйнуйте, гаразд? – знущався Генріх. – Пожалійте дітей, які туди ходять. Переходити в іншу школу, особливо 11-класникам, ой як не легко.
Максим на це закотив очі:
– Нічого не обіцяю. – саркастично промовив він.

* * *

– Ти знову займаєшся? – запитав Генріх, позіхнувши. Він тільки що прокинувся, на відміну від Віки, яка бадьоро займалася зарядкою.
– Звісно. – сказала дівчина. – Я давно вже хотіла почати, але під час школи вставати ще раніше, щоб зайнятися спортом зовсім бажання не було.
– І звідки в тебе стільки сил кожного ранку? – зітхнув хлопець, сідаючи на її ліжко. 
– Це лише на кілька тижнів, потім мені ліньки буде. – видихнула Віка. – Як завжди.
– Хах... – видав смішок хлопець. – Підемо кудись погуляти поки хлопці не прийдуть?
– Давай. – усміхнулася Віка, присідаючи. – Зараз ще кілька хвилин і я закінчу.
– Гаразд, тоді піду зроблю щось перекусити. – відповів Генріх, прямуючи до дверей.
– Добре. Я ще у душ і прийду до тебе. 
– Ага! – викрикнув десь уже а коридорі.
Хвилин 20 минуло, як Віка вже стояла на порозі кухні. Вона вже була одягнена у вуличний одяг: в'язана біла кофта і теплі штани. Як не як на дворі похолодало. Зима за вікном.
– Я готова. – полегшено видихнула вона.
– Я теж. – він поставив тарілку з буребродами та чашки з чаєм на стіл. – Сідай.
– Дякую. – відповіла дівчина, сідаючи за стіл. – Куди підемо?
– Можемо у парк. Візьмемо з собою кави. Там якраз небагато людей у цю пору. 
– Чудова ідея. – вона радісно хлопнула у долоні. – Я там вже давно не була.
– Ти там була минулого місяця.
– Ну ось! Місяць минув. Це давно. – промовила Віка з серйозним виглядом. Зараз вона була схожа на вчительку з історії Генріха, яка розповідала учням важливу історичну битву.
– Ага, дуже давно. – погодився хлопець. – Пий, а то чай схолоне. – він встав зі столу, підходячи до кавової машинки. – Я приготовлю каву, щоб ми взяли на прогулянку.
– Ага. Мені з сиропом.
– Так. – він усміхнувся. – Я знаю. – поки хлопець наливав молоко у кавову машинку і насипав недавно куплену каву, Віка встигла допити свій чаї і доїсти бутерброд.
– Дякую, я поїла. – через кілька хвилин сказала дівчина. Вона взяла посуд і поклала у раковину. – Я наверх. Візьму сумку і спущуся.
– Добре. Якраз кава майже готова. 
Віка швидко зникла у коридорі, прямуючи до своєї кімнати. Тільки звук її кроків було чутно.
– І все ж, звідки у неї з самого ранку стільки енергії? – сам у себе запитав Генріх, наливаючи каву у термочашки. Він поставив її на тумбочку у коридорі, а сам почав взуватися і одягати куртку. Хлопець крадькома поглянув у вікно, поки чекав подругу. "Тільки світлішати почало. Гарно. Люблю схід сонця. Заради такого і встати раніше не шкода."
– Поклади чашки мені у сумку. – промовила дівчина, несподівано опинившись у коридорі і відволікаючи його від думок. Вона почала одягати куртку, поки Генріх клав чашки у сумку. – Тримай. – Віка протянула йому безпровідний навушник, щоб по дорозі вони разом слухали музику, але протилежний від боку, де стояла вона, щоб музика не заважала їм говорити.
– Хух... – видихнув хлопець і з його рота вийшов пар. – Холодно.
– Ага... – Віка увімкнула одну зі своїх улюблених пісень. – Ходімо. – вона схопила його за руку, тягнучи вперед.
Снігу ще не було, кілька разів падав, але мокрий, тому відразу розтавав, тільки торкнувшись землі, але все одно було доволі холодно. А легкий шар інію та туману створювали таку злегка містично-казкову атмосферу.
– Люблю таку погоду. – захоплено сказав Генріх, беручи до рук термочашку з кавою, яку віддала йому подруга. – Дякую.
Парк, як і говорив Генріх, був майже безлюдним. Звісно, всі на роботі, в школі чи університеті. Зараз у парку лишень гуляли мама з немовлям у колясці, дві бабусі сиділи на лавочці і чоловік вигулював собаку, ну і тепер Генріх з Вікою прийшли. 
– Так спокійно... – холодне свіже повітря заспокоювало, проходячись по легеням. 
– Ага. 
Інколи таких днів дуже не хватало, особливо з тим, що вони пережили за ці два роки. Але зараз все добре, і наче нічого поганого не намічається. "Ну, я надіюсь на це" подумала дівчина і поглянула на собаку, яка бігала за м'ячем. "Така мила."
– Віко, а ти не думала про те, чим будеш займатися далі? – запитав Генріх, дивлячись на небо.
– Хм... – дівчина задумалася. Вона не раз думала про це, але точної відповіді ніколи не могла знайти. – Чесно, не знаю... Звісно, продовжу малювати. Це навіть не обговорюється. Також, я б хотіла подорожувати... Так, – відповіла дівчина, хоча Генріх навіть не встиг заговорити. – я розумію, що буде складно, але посидіти трохи на підлозі у потязі або літаку, якщо вільних місць не буде, це не складно. З пошуком готелю теж буде складно, але думаю знайти вільну кімнату у якомусь готелі теж можливо. Тому, – вона усміхнулася. – це не є чимось неможливим. А потім може стану шукачем, як Сергій Віталійович, а може й ні. Не знаю. Не впевнена... Але поки що це єдиний мій план... Думаю, ми можемо кудись з'їздити цього літа, коли у хлопців почнуться канікули.
– Я зрозумів. Гарний план. – тепло усміхнувся Генріх. – Мені подобається. Та й не обов'язково чекати літа, ми могли б і взимку з'їздити кудись.
– Чому б і ні? З'їздити в якесь інше місто на Новий рік... Це було б чудово. Думаю Олена Григорівна і Сергій Віталійович будуть не проти.