Глава 50

Дем'ян зайшов до квартири батьків. Він пройшовся кімнатами, щоб упевнитися, що мама зараз зайнята, а тоді направився до брата. Той грався якимсь новим плюшевим зайчиком, якого Дем'ян не бачив ще два дні назад, але як тільки побачив старшого брата, то відразу відпустив іграшку і потягнувся до нього. 
– Привіт, Стась. – сказав Дем'ян, поки Стас весело усміхався. – Так, братик прийшов. – він підняв брата на руки. – Як ти вже виріс... Тобі вже повний рік і місяць. Такий дорослий. Правда? – весело говорив хлопець. – А твоєму брату не так давно п'ятнадцять виповнилося. 
"Такий милий. Киває на кожне моє слово, хоча я навіть не впевнений, що він розуміє все, що я кажу. Хах... Вже майже два роки... І чому час так швидко йде..?"
В цей момент Стас напружився, відкривши рота:
– Бра... ик.
– Щ-що...!?
"Мені ж не здалося?"
– Стасю, повтори, будь ласка. – невпевнено сказав Дем'ян, хоча він навіть не був впевнений: а чи не почулося йому?
В цей момент обличчя брата знову напружилося, ніби він намагається зробити щось непосильне:
– Бра-ик! Бра-ик!
– Ах...! – Дем'ян радісно притиснув брата до грудей. "Він сказав перше слово: братик."
Хотілося закричати, стрибати від радості.
– Бра-ик! – тихо повторював Стас, через що мати зайшла до кімнати. Дем'ян ледве встиг покласти брата в ліжко і відійти назад. Після того, як хлопець став забутим, він довго вчився бути обережним і став доволі чутливим до сторонніх звуків. Як не як він доволі часто відвідував батьків і бути акуратним просто необхідно. "Не хотілося б налякати батьків. Мені хватило їхніх поглядів, коли тільки все почалося. Напевно, ніколи не зможу забути."
– Стасику, щось сталося? – питала мама, беручи дитину на руки. – Що ти розкричався, мм?
– Бра... Бра-бра! – викрикнув Стас.
– Стасику, ти вже так чудово говориш! – щасливо промовила жінка. – Скоро скажеш перше слово.
В цей момент Дем'яна охопили такі вже звичні, але водночас неприємні протилежні відчуття: він був безмежно щасливий, що першим словом Стаса був «братик», але з іншого боку в голові продовжувала нав'язливо крутитися думка: "А який взагалі в цьому сенс? Він же потім теж мене... забуде і вже ніколи не побачить?"
Дем'ян не знає, коли це станеться: через п'ять років, чи навіть через місяць. У дітей це занадто непередбачувано. Син Олени Григорівни вже у 8 років її не бачив. "Якщо орієнтуватися на нього, то в мене залишилося всього 7 років, якщо не менше... І після Стась вже ніколи не згадає про мене і... ніколи не обніме." 
Дем'ян голосно видихнув, намагаючись стримати накотивші сльози: 
– Ху-у... Заспокойся, Дем'яне, заспокойся... Ще не хватало, щоб панічна атака зараз почалася. Вмію ж я довести себе власними думками.
Почувши голос брата, Стас повернувся до нього. Він ніби відчув його стан, бо в цей момент його очі опинилися на мокрому місці і сльози повільно стікали по щоках.
Мати схвильовано почала заспокоювати дитину:
– Що таке? Хочеш пити чи може їсти? 
Дем'ян підійшов до брата, пошепки говорячи:
– Пробач... Я тебе засмутив. Не плач, буль ласка.
"Цікаво, в Генріха такі ж думки в голові з'являються, коли він дивиться на племінників? Скільки їм уже? Треба буде у нього спитати."
Дем'ян не має бажання зараз заглиблюватися у ці думки. Він прийшов провідати брата і провести час з ним, а подумати можна і в будь-який інший час.  "Хах... «Навіщо витрачати нерви на звинувачування себе у смерті Ростислава»: говорив я. Звісно, я ж можу руйнувати себе і іншими думками." Сумно усміхнувся Дем'ян.
– Тц. Голова розболілася від цих думок і напруження.
Стасик наклонив голову на бік, дивлячись на брата.
– Все добре, Стась, я в нормі. Тільки не плач. 
Дем'ян зітхнув, поглянувши у вікно.
– Генріху, – гукнув хлопець, підходячи до друга.
– Так, Дем'яне? Щось трапилося?
– Просто поговорити хотів.
– Хм... – Генріх поглянув на нього і хитро усміхнувся. – І про що наш малий хоче поговорити?
– Ах, так. – ніяково продовжив Дем'ян. – Я сьогодні був у Стася. І... – але він ніяк не міг підібрати слова, щоб розповісти. – Ні, нічого. Забудь. – відмахнувся Дем'ян.
– Ее-ні, раз почав, то договорюй до кінця. Був у Стася і?
Все, від Генріха тепер не відчепитися.
– У мене виникли такі думки... – Дем'ян опустив голову.
– Мм? Які?
– Стасю вже рік виповнилося і він мене все ще бачить, але...
– А, ти переживаєш, що він тебе забуде? – співчутливо промовив Генріх.
– Мгм. І хотів запитати, у тебе ж теж такі думки виникають, правда? Як ти впорюєшся з цими думками? У тебе є племінники, тому я вирішив поговорити про це з тобою.
– Я зрозумів. – він постукав пальцями по підвіконню. – Ага, їм вже скоро три виповниться. – задумливо продовжив хлопець. Він постукав рукою біля себе на підвіконню, щоб Дем'ян сів поряд, що впринципі Дем'ян і зробив. – Так, я теж думав про це... Що буде, коли вони забудуть про мене, коли вони перестануть бачити мене... 
– І..?
– Думки бувають ду-уже нав'язливими, чи не так? – він гучно видихнув. – Інколи задихнутися можна від цих думок. – він усміхнувся, але усмішка вийшла якоюсь кривою, ніби він насилу це робив. – Сказати чесно, як би банально це не звучало, я просто намагаюся про це не думати. 
Ну, не сказати, що Дем'яна це шокувало. Уникати чогось доволі поширене рішення. Але все ж була якась... напевно, надія.
– Знаєш, у нас же не так багато часу. Чи варто витрачати його на безглузді думки про те, що не можна змінити, ммм? – він зпригув з підвіконня. – Я планую провести цей час з ними стільки, скільки зможу, а далі дивитися на те, як вони дорослішають. Просто здалеку.
– Звучить доволі сумно. – зітхнув хлопець. "Не такого я очікував." Неприємний клубок з розчарування засів всередині.
Генріх поглянув у вікно:
– Я завжди повторював собі, що це не надовго.
– Хм? – Дем'ян спантеличено подивився на нього.
– Коли померла моя мати... я, якщо чесно, не дуже сумував. Я постійно думав, що мені потрібно провести роки, які мені відведені, просто... без неї. А після смерті я зможу її побачити знову. Тільки в іншому світі. Звучить жахливо, певно, але це мене заспокоює. Навіть дотепер. – він знизав плечима. – Це означає, що розлука, страждання і все погане у житті не назавжди, хоча... – він почесав голову. – Про все хороше теж можна так подумати. Але це вже залежить від того, песиміст ти чи оптиміст. Хе-хе.
Дем'ян вперше побачив Генріха настільки збентеженим. Наскільки ніяково йому було це говорити. "Схоже він нікому про це не розповідав раніше."
– Значить просто прожити відведені роки?
– Так, але бажано прожити їх якнайкраще.