Глава 49

Влаштувати пікнік на даху багатоповерхівки було доволі цікавою і навіть чудовою ідеєю. Хоча поки вони дійшли і донесли речі туди, то втомлені були всі, окрім, певне, Максима. Він все ж грав баскетбол і дуже витривалий.
Ну а що? 
Дні проходять один за одним, неначе по сценарію якось дешевого і нудного серіалу. А ця ідея прийшла Дем'яну зненацька, коли він згадав, як зі старими друзями піднімався на дах багатоповерхівки і спостерігав за заходом сонця та й просто сидів і насолоджувався легким вітерцем й атмосферою разом з друзями. Тільки, звісно, батькам він про це не розповідав, а то навряд чи дозволили б. Ну... він був не найслухнянішою дитиною, хоча і не про все батьки знали. Та й вже і не дізнаються. "Надіюсь, Стась таким не буде..." Ніяково думав Дем'ян.
Всім ідея сподобалася і сподобалася настільки, що вони відразу погодилися і в той же день ввечері вирішили втілити її в реальність.
Особливо це сподобалося Віці, яка зараз дивиться на захід сонця і малює картину, натхнена чудовим виглядом. 
Хлопці зараз грають в карти і слухають музику з телефона Генріха, час від час споглядаючи за картиною подруги, очікуючи її завершення.
Напевно, саме в такі моменти можна полюбити життя. Хоч і не надовго, але можна порадіти, що ти до сих пір живий, забути про все погане, про все, що тривожить, і просто насолодитися моментом. І саме в такі моменти з'являються думки:
"Я б хотів, щоб це тривало вічно."
– Можу впевнено сказати, що я радий, що живу. – несподівано сказав Дем'ян, лежачи на покривалі і дивлячись на жовто-рожево-блакитне небо.
Олесь весело усміхнувся:
– І не посперечаєшся. – він ліг біля Дем'яна, але з іншої сторони, наче картковий валет.
Віка кивнула, продовжуючи малювати, і лише кутики її губ трохи піднялися.
– Звідки такі філософськи думки, Дем'яне? – насмішливо запитав Генріх, тасуючи колоду карт. 
– Атмосфера така, що хочеться побути трохи філософом.
Максим підійшов до перил, щоб поглянути вниз. Люди там бігали, кудись спішили і виглядали такими маленькими.
– Тільки будь акуратним, Максиме. – сказав Генріх.
– Так, я знаю. – спокійно відповів хлопець, продовжуючи споглядати за людьми. – Цікаво, ми б такими самими були? Постійно кудись спішили і не встигали б жити?
– Не знаю на рахунок інших, але Віка точно ні. – впевнено відповів Генріх, поглянувши на подругу.
– Чому ні? – вона поклала пензлик на покривало і повернулася до нього.
– Ти б постійно зупинялася, щоб на щось глянути або намалювати. – засміявся юнак, хитро-весело усміхаючись.
Максим знову поглянув вниз. Він згадав, як гуляв тут з Оксаною. Стільки спогадів. Йому тоді теж було так спокійно...
Хлопець дістав з кармана підвіску у вигляді дракона, яку взяв ще тоді, коли вибирали подарунок на вісімнадцятиріччя Генріха. Скільки часу вже пройшло? Він хотів передати його подрузі на її день народження ще тоді, але в останній момент не наважився, щоб не налякати неочікуваним подарунком від незнайомця. Відтоді носив його з собою, але ні разу не одягав. "Я навіть не знаю чи отримала вона хоча б один подарунок на день народження... Ну, батьки мали б подарити їй щось, але... думаю це те саме, коли мені щось дарила мама із вітчимом. Жодних емоцій від подарунку і жодного бажання навіть дивитися... Такий собі день народження..."
Максим торкнувся кафи-дракона, згадуючи свій дванадцятий день народження. "Щось я став занадто ностальгічним." Він обернувся назад.
Підлітки не відразу помітили, як Олесь і Дем'ян заснули, поки лежали на покривалі. Тому коли вже зовсім стемніло, вітер ставав прохолодним, і Віка не змогла більше малювати, вони вирішили розбудити хлопців і збиратися додому.
– Давайте, ха... ще та-ак ха... зберемося. – говорив Дем'ян, намагаючись перебороти позіхання, щоправда, йому це кепсько вдавалося.
– Звісно, і не один раз. – запевнила Віка. – Я ще не домалювала картину. 
– Я такий радий, що зустрів вас. – сказав Дем'ян.
– Дем'яне, говориш так, ніби ми прощаємося. 
– Так, щось тепер у тебе настрій меланхолійний. – продовжив Олесь. 
– Я і сам не знаю, що на мене найшло, але я, справді, хотів вам це сказати. – ніяково відповів хлопець.
– Ми теж раді, що зустріли тебе. – швидко проговорив Максим.
В цю ж секунду на нього повернулися вісім пар здивованих очей.
– Що? – вигнув брову хлопець. – Ви думаєте, що я не вмію говорити хороші речі?
– Ні, – замахав головою Олесь. – Просто неочікувано це почути від тебе.
Дем'ян раптово засміявся. Тепер всі повернулися і поглянули на нього.
– Що смішного? 
– Та просто, – хлопець витер сльози з кутиків очей. – Згадую, як Максим ставився до мене на початку, і як тепер. Стільки змінилося за цей час...
– Я завжди можу повернутися, якщо, звісно, хочеш. – промовив Максим.
– Не треба. – різко відповів Дем'ян. – Мені хватило. 
Максим знизав плечима.
Віка з хлопцями кидали погляд то на одного, то на другого, не розуміючи, про що мова.