Глава 47

Я завжди хотіла повернутися до свого попереднього життя. Мріяла обійняти своїх дітей. Я мріяла повернути все назад. 
Але коли я побачила як Віка і Олесь у її кімнаті розмальовують парасолі, то не змогла стримати сльози. Вони в той момент так були схожі на Яну і Мішу.
– Ні, Олесю, не правильно. Проводь більш плавно лінії так гілки дерев вийдуть акуратніше. – пояснила дівчина, поки Олесь її уважно слухав.
Жінка тихо пішла до своєї кімнати, щоб діти її не почули і тільки тоді вона повністю дала волю емоціям і заридала.
Боляче! Як же боляче!
Я хочу повернутися до своїх дітей!
Думала я, але... як би мені, справді, дали шанс повернутися.... Чи... змогла б я наважитися кинути цих дітей і піти...?
Я так і не змогла дати відповідь на це питання за стільки років.
Я так заплуталася!
– Що мені робити?
Як же важко жити з цими суперечливими емоціями, які ніби роздирали саму душу. Хочу плакати і кричати від безвиході. 
Треба змиритися. Я стільки разів повторювала собі ці слова.
Але якщо я не змирилася з цим дотепер, то хіба зможу потім...?
Можливо, з часом біль утихне хоча б на трішки. Я надіюся на це кожен день. Що в якийсь момент мені... просто стане легше. 
Але думки про те, що я не зможу бути з Яною і Мішею на їхніх випускних, більше не зможу дзвонити батькам і гуляти з чоловіком в парку... Це вбиває всякі надії на краще майбутнє.
Очі болять від сліз і злипаються. Хочеться спати, але заснути точно зараз не вийде. "У мене навіть сил немає лягти на ліжко."
– Олено Григорівно, Олено Григорівно. – гукав Олесь, заходячи до кімнати разом з Вікою. 
– Вам погано? – схвильовано запитала дівчина, підходячи ближче.
Жінка захитала головою:
– Ні, просто спати хочеться. – пробурмотів наглядачка, намагаючись зробити свій голос якомога спокійнішим. Очі відкривати не було бажання. Здавалося, що вони злиплися повністю і більш не відкриються.
– Чому на підлозі? – запитала Віка.
– Та от спина болить, тому вирішила на підлозі. Говорять, на твердій, рівній поверхні корисно спати. 
– Правда? – стривожено перепитав Олесь.
"Хоч і не бачу, але впевнена він зараз виглядає дуже мило."
– Правда. – видихнула Олена Григорівна. – "Ні. Я взагалі нічого про це не знаю. Корисно це чи шкідливо."
– Тоді ми з вами. – відповів хлопець і ліг поряд на підлогу, поки Віка взяла ковдру і, накривши їх, лягла поряд з іншого боку.
"В подібні моменти я часто задаюся питанням: і як їх можна покинути?"
Серце розривало від цих емоцій.

* * *

Краще б я ніколи цього не дізналася. "Дідько! Чорт! Як же так вийшло!?"
Хотілося рвати на собі волоси, все розбити, аби тільки це виявилося неправдою. "Незнайомець, який прийшов до мого чоловіка... Він... Він не може бути... Це ж не батько Віки? 
Жінка нервово ходила по кімнаті квартири. "Але як? Чому він там був?"
Щоб перевірити свою здогадку, наступний тиждень Олена кожен день приходила до свого чоловіка і спостерігала за ним, надіючись, що незнайомець прийде ще раз.
Але ні через тиждень, ні ще через один, незнайомець так і не прийшов. Олена вже хотіла припини приходити до чоловіка так часто, але інтуїція підказувала, що ще рано. І вона не прогадала. 
Наступного дня незнайомець знову приходив до її чоловіка. І незнайомцем все ж виявився батько Віки. "Але чому він тут?"
– Ну, Тарасе, позич гроші, будь ласка. 
"Чому він просить гроші в мого чоловіка?"
– Ні. – відрізав Тарас.
– Невже ти будеш спокійно дивитися, як страждає твій брат? – докірливо промовив чоловік.
– Стоп... Брат! – викрикнула жінка. Добре, що її ніхто не чув. – Але... Як я могла не знати!? Чому... Чому Тарас нічого не сказав..? Тобто... Віка моя племінниця... 
Жінка повернулася до їхньої розмови, але більше нічого цікавого не почула, крім благань позичити гроші. Але Тарас був непохитним у своєму рішенні.
– Чорт! Тобто я могла врятувати Віку! Дідько! – вона від злості розбила свою улюблену чашку і кілька тарілок.
– Заспокойся, Олено. – промовив Сергій. – А то від твоєї квартири нічого не залишиться. – він почав збирати осколки з підлоги.
– Тарас! Він просто нестерпний! Чому він мені не сказав про свого брата!?
– Напевно тому, що вони не спілкуються.
– Я розумію це! Але сказати про це можна було. Тоді б Віка...
– Ти про неї не знала. – різко відповів Сергій. – І твій чоловік певно теж не знав. Звідки ти знаєш, щоб щось змінилося, якби ти дізналася про його брата? Сумніваюся, що ти в той же момент почала б щось дізнаватися про його сім'ю. А коли вже дізналась би, тільки сильніше почала б звинувачувати себе.
– Я... – Олена замовкла. Він був правий. До біса правий і це дратувало. Жінка зітхнула.
– Розкажеш про це їй? – він підійшов до вікна і сперся на підвіконня, спостерігаючи за подругою.
– Ні. – видихнула Олена. – Не зможу. Та й не знаю чи варто. Правда вже нічого не змінить, але чи не буде від цього гірше Віці... я не впевнена.
– Я зрозумів. – Сергій схрестив руки і важко видихнув. "Яке ж це життя складне." – Я нічого не скажу. – хмикнув чоловік. "Не життя, а передача: «10 способів як довести людину до істерики»."
– Дякую. – відповіла Олена, опустивши голову. – Справді, дякую. – її голос звучав занадто... безнадійно. Здавалося, що вона зараз заплаче, через секунду засміяється, настільки в неї змінювався вираз обличчя.
А відчуття вини через те, що вона була так близько до Віки і мала змогу її врятувати, але не зробила, застряв комом в горлі. І виплюнути ніяк не вдається. Здавалося, ніби він горло обплів разом з відчуттям вини через Ростислава. А в голові крутилася лише одна думка:
"Не врятувала."