Глава 46

Історія Олени Григорівни 

Колись моє життя можна було назвати ідеальним: турботливі батьки, люблячий чоловік, милі і здорові діти. Все було чудово. До тієї події.
І чому так вийшло?
Жінка впала на підлогу. Сльози текли по обличчю, падаючи на одяг.
Чому!? Чому!? Чому!? Чому!? Чому!? Чому!? Чому так вийшло!? Чому саме я!?
Як же мої діти!?
Вона стояла в будинку, спостерігаючи за своєю сім'єю. 
– Тату, тату, а я сьогодні отримала одинадцять з математики! – весело говорила дівчина. 
– Молодець. Ти в мене така розумничка! – тепло відповів батько, погладивши доньку по голові.
– Я теж... – тихо пробурмотів Міша, сидячи за столом. – Отримав десять з літератури.
– Ти теж молодець. Гарно постарався. – відповів батько, усміхаючись. – Я купив вам морозиво. Як повечеряєте, то можете брати.
Діти аж засяяли. Як не як вони обожнюють морозиво. 
Дівчина швидко сіла за стіл, беручи ложку в руки.
"Такі милі і такі вже... дорослі..."
Жінка дивилася на свою сім'ю сумним поглядом, але вона усміхалася. Олена була безмежно рада, що в них все добре, хоч вже й не могла брати участь у їхніх життях. "Я..." Вона стиснула руки.
– Олено!
Жінка різко повернулася на голос:
– А, Сергію...
– Вибач, що вриваюся так до твоєї родини... Просто ти довго не брала трубку і не відписувала, ось я і хвилювався. А тоді подумав, що ти можеш бути тут. – відповів чоловік, підходячи ближче. Він став біля неї, спершись на підвіконня.
– А, певно, телефон розрядився. Вибач, не помітила.
– Ні, нічого страшного. – він мигцем поглянув на сімейну ідилію, а тоді повернувся до неї. – Як ти?
– Нормально. – коротко відповіла Олена. 
Але по погляду Сергія було видно, він ні краплі не вірить.
– Все правда в порядку. Я вже звикла за вісім-то років. – легковажно сказала жінка.
– До такого важко звикнути...
– Але приходиться. Вибору ж немає. – вона знизала плечима, дивлячись, як діти радісно вставали зі столу і бігли до морозильної камери, поки чоловік складав посуд у раковину.
Сергій простежив за її поглядом:
– Ти все ще його любиш?
– Важко сказати... – вона схрестила руки. Голос її звучав дещо втомлено. – Коли я виходила заміж за нього, то думала, що більше не зможу прожити життя без свого чоловіка. Просто не могла уявити, та й не хотіла уявляти своє життя без нього. Але... як бачиш, живу. Вже вісім років продовжую жити без нього. Я... заплуталася у власних почуттях і вже не розумію люблю я його чи це просто довга прив'язаність. Хоча... десь через півроку пройде стільки часу, скільки я була з ним. – вона почала рахувати на пальцях. – Протягом дев'яти років я була з Тарасом і наступного року буде стільки ж, як я без нього. Цікава штука.... життя.
Сергій зітхнув:
– Не можу не погодитися. Кхм... – він ніяково кашлянув. – Не хочеш пройтися?
– Давай. – жінка усміхнулася, ніби вже не відчувала того жалю і меланхолії. На зміну цим емоціям прийшла вже така звична порожнеча. 
– Як проходить перевірка забутих? – запитала Олена, дивлячись на небо. "Зовсім хмурно. Може бути дощ."
– Не погано. В цьому місті забутих більше немає, крім працівників, а з дітей тільки твої підопічні. 
– Вау, Сергію, ти лишень чотири місяці, як став забутим, але так гарно справляєшся. – захоплено промовила жінка. – Це вражає.
– Оглядати місто не так вже й складно. – відповів чоловік.
– Ну, не скажи. Багатьом важко адаптуватися до цього місця, а ти не тільки так швидко зміг це зробити, а ще й працювати почав, хоча не зобов'язаний. – Олена похлопала його по плечу. – Не знецінюй свої досягнення.
Він засміявся:
– І чому у мене відчуття, що мене похвалила старша сестра?
– Ну, я тут більше часу. Отже досвідченіша, тому можеш вважати мене старшою сестрою. Потрібна буде порада, звертайся, я наставляю тебе на правильний шлях. – вона гордо підняла голову.  
– Ха-ха, гаразд. Буду вдячний за допомогу. 
Вони прямували стежкою парку, поки небо все більше затягувалося чорними хмарами.
– А, Сергію... – почала Олена, як раптом зверху почали падати великі краплі дощу. Вони повільно падали на землю, але з кожною хвилиною набирали обертів, перетворюючись на проливний, сильний дощ. – Біжим до мене! – жінка взяла друга за руку, біжучи вперед. 
Хоч вони і бігли швидко, і квартира Олени була недалеко, але все одно промокли. 
– От же... – він потріпав головою, щоб витрусити голову з волосся, як почув сміх з боку. – Що?
– Ой, вибач, ти просто зараз був дуже схожий на собачку, яка після струшує з шерсті воду. Такий милий. – вона знову засміялася. – Пф...
Її сміх був таким заразним, що Сергій і сам засміявся. "Я радий, що її настрій піднявся."
– Так... – задумливо сказала Олена. – Дивися, минулого разу ти забув у мене кофту. Можу тобі її дати, поки футболка сохне, а на рахунок штанів...
– Не переймайся. Вони не настільки промокли. Самі висохнуть. До речі, що ти хотіла мені сказати перед тим, як дощ почався?
– А... – вона виглянула із-за дверей шкафу, дістаючи одяг. – Я вже не пам'ятаю. – відмахнулася жінка, віддаючи йому кофту. – Що будеш: каву, чай чи може щось міцніше?
– Каву. – коротко відповів чоловік.
– Гаразд. Тоді йди у ванну, переодягайся, а тоді вибери якийсь фільм, подивимося. А я поки зроблю каву. 
Як тільки чоловік переодягнувся, сів за ноутбук, шукаючи в інтернеті, щоб їм подивитися. Пальці ритмічно стукали по клавіатурі.
– Олено!
– Так? 
– Я знайшов.
– Тоді вмикай, а я принесу каву. – сказала жінка, виходячи з ванної кімнати. А за мить вона вже зайшла до кімнати з двома чашками кави, сідаючи поряд з Сергієм.
Це була романтична комедія. Вони сміялися над деякими моментами, поки Олена не заснула на плечі друга десь під кінець фільму. Втома і різкі зміни настрою зовсім зморили її. Сергій акуратно переніс її на ліжко, як... "Вона плаче..?" Чоловік побачив, як під закритими віями подруги зібралися краплі сліз. Він взяв її за руку:
– Чшш... Все буде добре. – лагідно і тихо говорив він. "Я можу здогадатися, що їй сниться..." Але ця думка його тільки засмучувала. – Ну, ми ж тільки що дивилися комедію, ти мала б сміятися. Чи слова: «Не смійся багато ввечері, а то вночі будеш плакати» все ж правдиві? 
Сергій продовжував багато говорити, переходячи з якихось історій до відверто повної маячні, надіючись, що його слова дойдуть до неї крізь сон. 
Він ще кілька хвилин дивився на Олену, яка вже мирно спала, роздумуючи над її сім'єю, її життям і в голові виникла думка: "А як би все склалося, якби... вони вижили...? Як би склалося моє життя?"