Глава 45

"Стоп... Що?"
Віка стояла над однією з могил. Вона дивилася порожнім поглядом на вирізьблене там ім'я, проходячись очима по надпису знову і знову. Її обличчя зблідло, а руки почали тремтіти.
– Віко? – злегка нервово позвав Олесь. Такою він її ще ніколи не бачив. 
– Це... моя матір... 
Віка ні разу не бачилася зі своїми батьками за стільки років. Власну вулицю вона минала десятою дорогою, аби не натрапити випадково на них. І їй щастило. Вони не перетиналися. І, можливо, дівчина не дізналася про неочікувану смерть своєї матері, якби її могила, ніби на зло, не стояла не так далеко від могили Ростислава.
Раптом поряд з нею хтось став. Дівчина завмерла від страху. Серце почало калатати. Вона інстинктивно притисла руки до грудей. Давні емоції і спогади, які вона так хотіла забути, нахлинули знову. Поряд з нею стояв її батько. Він приніс букет в'ялих ромашок, які ледь не розпадаються, на могилу дружини.
"Він ні краплі не змінився..."
Дівчина прикусила губу.
25.04... Всього два тижні тому...
"Але чому? Невже цей чоловік...? Невже він... Моя мама..."
Дівчина не хотіла думати чому її мати померла.
Генріх взяв її за руку і вони разом пішли звідти. 
Віка була вдячна друзям, бо хоча пройшло стільки років, але дитячий страх перед батьком охопив її знову. Дівчина не змогла б сама рушити з місця. 
Вона не промовила ні слова по дорозі додому. 
А ввечері, коли до них прийшла Олена Григорівна, бо Олесь подзвонив їй і попросив прийти, Віка цілу годину проплакала їй в плече, хапаючись за сорочку, поки жінка її обіймала. Дівчині не було боляче, вона й сама не розуміла чому плаче, лише сумно. До біса сумно. Серце боліло від цих незрозумілих, неприємних емоцій. Хотілося вирвати його.
Згодом, вона вийшла з власної кімнати. Очі були червоні і трішки підпухлі від сліз.
Хлопці, які сиділи на кухні, схвильовано поглянули на подругу.
– Голодна? – запитав Максим. Це перше, що спало йому на думку. Підтримував він зовсім кепсько. Не вмів підбирати правильні слова, окрім випадків, коли сам переживав подібну ситуацію. Тоді слова з його рота виривалися самі.
– Так, будь ласка. – вона усміхнулася. На диво, щира усмішка. Сльози, справді, як багато хто говорить, допомогли і забрали частину емоцій, залишивши після себе спокій і деяку порожнечу, яка на даний момент була краща, ніж емоції, які охоплювали її всього кілька назад. А ще була втома. Хотілося спати, хоча вона знала, що не засне ще як мінімум кілька годин. 
Але як тільки на стіл поклали тарілку з їжею, живіт скрутило. Голод повністю пропав, навіть навпаки, почало нудити, але Віка змусила з'їсти себе дві ложки борщу. На більше її не хватило. 
– Не хочеш поспати? – запитала Олена Григорівна, сівши поряд з Вікою і поклавши руку їй на голову, жінка почала ніжно перебирати її волосся. – Я сьогодні посплю з тобою. Мм?
Віка задумалася: спати хотілося нестерпно, очі боліли від сліз, завтра точно будуть опухлі цілий день. 
– Так. 
Наглядачка взяла дівчину за руку і вони встали зі столу, прямуючи до виходу, поки хлопці почали прибирати тарілки. Але як тільки вони дійшли до дверей, Віка обернулася:
– Пограємо щось завтра?
– Так, звісно. Все що захочеш. – відповів Генріх, поки інші кивнула, погоджуючись.
Всі розуміли, що завтра в школу ніхто не піде.

* * *

Дівчина сиділа біля могили матері.
– Знаєш, а деякий час я, справді, тебе ненавиділа... Мене злило, як ти постійно пробачала батькові, наївно вірячи, що він, насправді, тебе любить. Я ненавиділа себе, що вірила твоїм словам. Я ненавиділа батька, який... – вона зітхнула. – Ні, не хочу згадувати. – Віка підняла голову до похмурого неба. – Але зараз... Я більше не ненавиджу тебе... Не можу сказати, що пробачила тобі, але... Ну, я просто не відчуваю нічого. Коли я виплакалася, то зрозуміла, що насправді мені не було сумно, просто захотілося поплакати. Завдяки Олені Григорівні, я навчилася жити... нормально. Можливо, не повністю, я ще вчуся, але це життя набагато краще, ніж було з тобою. – вона поглянула на могилу. – Скажи, ти до самого кінця була переконана, що прожила правильне життя? 
Раптом на лавку поряд з Вікою хтось сів. Вона знала хто це. Її батько. Прийшов провідали дружину. І знову ромашки.
Дихання перехопила. Вона стиснула руки на власних колінах. "Так... Заспокойся. Він тебе не бачить." Віка глибоко вдихнула і видихнула. Треба поглянути у вічі дитячому страху. Вона довго сиділа, наважуючись повернутися і поглянути на чоловіка. Вітер колихав листя дерев і з кожною хвилиною все сильніше і сильніше. Здавалося, пройшло не менше години, поки вона набиралися сміливості. Ніби вітер скоро здійме бурю. "Три... Два... Один."
Вона повільно обернулася.
Перед її очима постав не доглянутий чоловік, з мішками під очима, не митим волоссям, криво зрізаними нігтями і відросшою щетиною, яка йому зовсім не пасувала. Він сильно схуд, видно було, що одяг для нього занадто великий.
І тепер Віка побачила, як спогад з її дитинства, де батько височів над нею великою, страшною постаттю зі злими очима, які споглядали на неї зверху до низу, зовсім відрізнявся від реальної картини. 
Ніби тобі кошмар, який переслідував її всі ці роки, був лише проявом її уяви, хоча вона знала, що це було насправді.
Але зараз їй зовсім не страшно.
Як... жалюгідно...
Вітер стих, легенько коливаючи її волосся.