Глава 44

Дощ безперервно тарабанив по дахах багатоповерхівок. Безкрайнє чорно-синє небо височіло над тьмяною землею.
Здавалося, ніби в цьому світі нікого не існує. І життя не відчувається... але на душі якось спокійно. Неначе полегшення...
Над Дем'яном, який легковажно стояв під дощем, з'явилася парасоля. Хлопець прикрив очі, усміхаючись. Навіть повертатися не треба, щоб здогадатися хто це. Сірі гори, над якими здіймається чисте блакитне небо. Блакитний... 
– Захворієш ж знову... Ти тільки недавно одужав.
– Весняний теплий дощ це одне з найкращих, що може бути в світі.
– Думаєш? – зі смішком запитав Олесь.
Хлопець лише кивнув.
– Як твій брат?
– Ох, такий активний. – він засміявся. – Вже намагається повзати і хоче вилізти з ліжечка. 

* * *

Дем'ян зайшов до квартири. Вечірнє сонце світило прямо у вікно, падаючи на стіну, освітлював його червоним світлом. 
"Гарно..."
Хлопець почув брязкіт на кухні і відразу ж зрозумів, що мама знаходиться саме там. Батько ще на роботі і повернеться лише через півгодини. Дем'ян вирішив попрямувати до кімнати брата. Раніше це була його кімната, але не зараз, хоча це могла б бути їхня спільна кімната.
"Гаразд, не буду думати про це."
Як тільки хлопець зайшов до кімнати, його брат усміхнувся, тягнучи до нього свої маленькі ручки. Дем'ян усміхнувся, спираючись на колиску.
– Як ти, Стась? – хлопець злегка стиснув маленькі пальчики брата. 
"Такий маленький..."
Стась почав тягнути свої руки сильніше.
– Хочеш на ручки?
Дем'ян взяв брата на руки. Дуже обережно, як його вчила Олена Григорівна. Перші рази було дуже страшно, ледь руки не тремтіли, але зараз він вже не так боїться, звик.
Хлопець погладив голову Стася. Волоси його до біса м'які і приємні на дотик. 
"Який же він милий..."
Він дивиться на світ такими світлими, наївними очима. "Цікаво, я таким же був у дитинстві? Ех... Зараз навіть і фотографій не знайдеться."
Дем'ян так би і продовжив стояти, якби не почув кроки, які наближалися до кімнати. Він швидко, але водночас дуже  акуратно поклав брата в ліжечко і відійшов назад. Як тільки він це зробив, увійшла матір. Дем'ян полегшено зітхнув. "Фух... Ледве встиг... Треба бути обережнішим..."
– Як ти тут, Стасику? – жінка підійшла до сина. – Навіть не плачеш, який молодець. – але Стас продовжув дивитися у сторону, де стояв Дем'ян, що не приховалося від погляду матері. – Що там таке, Стасику? Щось цікаве побачив? 
На щастя, позаду Дем'яна знаходилося вікно, тому жінка не запідозрила нічого, поки Стас продовжував дивитися в одному напрямі і весело усміхатися. 
Дем'ян приклав вказівний палець до губ: "Чшш...", ніяково усміхаючись. Стас спочатку трішки наклонив голову, а тоді, здалося, ніби все зрозумів, повернувшись до матері.
А коли у дверях повертався ключ і батько зайшов до квартири, Дем'ян зрозумів, що йому вже час йти. Тому, коли мама вийшла в коридор, щоб зустріти чоловіка, Дем'ян обійняв брата і тихо пішов до виходу. Але тихо піти йому не вдалося...
Стась, побачивши, що брат вже йде, почав плакати.
Батьки відразу ж пішли до дитячої кімнати:
– Стасику, що сталося? То ж лише кілька хвилин назад усміхався, а вже плачеш. Дивися, вже тато прийшов. Не треба плакати. – говорила мати, витираючи його сльози.
Батько підійшов і взяв сина на руки:
– Чшш... Все добре. 
Але він не припиняв, дивлячись на старшого брата, який стояв позаду батьків. Дем'ян тихенько підійшов ближче, поклавши руку на щоку брата:
– Стасю, не плач, я ще прийду. Обіцяю. Я ще прийду. 
Хлопчик вже не плакав так голосно, але сльози продовжували текти по маленькому, вже червоному обличчю.
– Стасю, я ще прийду. – повторив Дем'ян. – Припини плакати. – він говорив серйозно, але водночас в голосі відчувалася ніжність.
Сльози припинили текти, поки Стас нахмурено, з тремтячими губами дивився на брата. 
– Ну все, мені, справді, вже час йти. – він поцілував брата в лоб. – А ти не вередуй, гаразд?
– Начебто вже не плаче.... – сказав батько, кладучи дитину в ліжечко.
– Він дуже не хотів, щоб я йшов. – сказав Дем'ян, обертаючись до Олеся. – Але такий розумний. 
– Є в кого вчитися. – усміхнувся хлопець. – Ходімо вже в будинок.
Вони тільки зайшли додому, як в Дем'яна прилетіла подушка. Від неочікуваності, він ледь не впав.
– За що?
– Ти про що думав, коли під дощ пішов? – грізно відповіла Віка, проходячись поглядом по його мокрому одязі.
"Ну все, мені кінець."
Невідомо звідки поряд з'явився Генріх, шепочучи йому на вухо. – Біжи, Дем'яне...
Олесь, усміхаючись, підійшов до Максима, сідаючи на диван.