Глава 42

Історія Віки

– Вітя, будь ласка, не треба! Прошу тебе! – благально кричала мати, поки батько вкотре бив її.
Семирічна я мовчки плакала, закривши вуха, у своїй кімнаті, боячись видати хоча б найменший звук. Будь-який шорох розізлить його ще більше.
"Страшно."
Руки трясуться, а сльози не перестають литися з очей.
– Де Віка!? Я хочу побачити її! 
"Ні-ні-ні... Невже він йде до мене?"
– Віка вже спить. – тремтячим голосом говорила мати, поки чоловік прямував до кімнати доньки. Тіло завмерло, сидячи спиною до дверей. Треба лягти в ліжко і прикинуться сплячою, але тіло не слухається. – Сходиш завтра. Будь ласка, не буди її. Хай вона поспить.
Кроки зупинилися прямо перед дверима, а тоді повільно відходили назад, п'яно ступаючи по старих дошках, поки він не впав десь по дорозі до власної спальні.
А на наступний день він приходив і на колінах благав у матері прощення. Мерзенно. Жахливо.
А вона кожного прощала його. Наївна дурість.
Ненавиджу їх обох.
Батько, який постійно пиячить і б'є нас.
Мати, яка вважає це нормальним і переконує мене в цьому.
– Віко... Ти ж розумієш... Твій батько, він... проявляє так свою любов. Він просто не вміє по-іншому. – говорила мама, гладячи мене по голові. – Але він дуже нас любить. – говорила мама, поки я плакала, тримаючись за червону щоку, яка пекла від удару. – Треба трішки потерпіти. – говорила мама, поки я мовчки слухала її. 
– Дивіться, якого ведмедика мені тато подарував на день народження. – радісно говорила однокласниця, тримаючи плюшеву іграшку в руках.
Поки інші однокласниці розглядали іграшку в руках дівчини, Віка розгублено дивилася на однокласниць.
– Тобі тато дарує подарунки?
Дівчата здивовано поглянули на Віку:
– Ем... Так. А тобі...
– Можна вважати подарунком те, що тато прийшов не п'яний? – тихо пробурмотіла дівчина.
– Що?
– Ах... – Віка нервово видихнула, а потім засміялася. – Та я приколююся. Мені тато якось на день народження велику шоколадку приніс. – згадала дівчина, як бачила в магазині шоколадку, яку так мріяла спробувати хоча б раз. Але кожного разу вона минала магазин десятою дорогою, щоб слиною не подавитися.
"Некомфортно..."
Виявляється батьки теж на день народження дарять подарунки?
Віка нервово стиснула згин руки, але цього ніхто не помітив. А через секунду продзвенів дзвінок, тому всі посідали на свої місця, очікуючи вчительку.
Дівчина закусила губу. 
Неприємне, липке хвилювання і дискомфорт не покидали її до кінця уроку.
"Як же не хочеться йти додому..."
Думала Віка, стискаючи в руці лямку рюкзака. Вона сиділа на гойдалці недалеко від школи і читала по складах твір з книжки, який задали на завтра:
– Дя-дь-к-о Дощ сто-ї-ть над лі-сом Не-ба... в-ве-ле-тень ся-га... 
Голос почав тремтіти, а на сторінки почали капати дрібні краплинки. 
Вона наспіх почала витирати рукавами сльози.
"Я... не хочу йти додому..."
"Страшно..."
"Мені дуже страшно..."
Холод пробивався крізь шкіру.
"Холодно..."
Варто було б піти додому, але Віка до самого вечора блукала вуличками.
"Батько спить..."
Дівчина зовсім тихо пройшла до своєї кімнати, щоб не розбудити його, так і не повечерявши.
На наступний день вона злягла з хворобою.
А зовсім скоро Віка стала забутою.
Олена Григорівна, справді, дуже хороша. Її обійми завжди такі теплі.
– Що!? Б'є значить любить!? Хто тобі цю маячню сказав? – злилася жінка.
– М-мама... – схвильовано сказала дівчина.
Очі наглядачки розширилися:
– Ох, сонце... – вона обійняла дитя, яке тремтіло під пильним поглядом. – Це не правда. Якщо людина тебе б'є, це ніяка не любов...
– Мені завжди здавалося... – почала Віка, але так і не завершила, поринувши у спогади. Крики матері, звуки удару, синці на ногах, тональний крем на обличчі.
Вона не плакала, стираючи крем, яким прикрила синець під оком, який вже нагадує гематому. Це не так і боляче. Бувало і гірше. Коли дівчина не могла заснути цілу ніч від болі від недавно отриманих синців на руці, де ще виднілися сліди пальців. Коли плакала цілу ніч від страху, боячись, що п'яний батько зайде до кімнати. Тональний крем, який взагалі не підходить дітям, змивався просто кепсько. Дешевий, куплений мамою десь на базарі ще півроку тому.
Олена Григорівна взяла обличчя дитини в руки, акуратно змиваючи макіяж, намагаючись не давити на синець. Тонкі пальці легко проходять біля злегка підпухлого ока. Вираз обличчя її був печальним, а погляд сповнений жалю. Але на душі Віки стало трішки тепліше. 
– Голодна? 
Віка захитала головою. 
Після такої відповіді обличчя жінки стало ще печальнішим:
– Може тоді чаю? У мене є смачне печиво. 
– Гаразд. 
А печиво, справді, виявилося дуже смачним. "Хочеться ще, але не можна багато їсти..."
Але під пильним погляд Олени Григорівни приховати нічого не вдалося:
– Хочеш? Бери ще. – вона підсунула тарілку ближче. – Можеш хоч всі з'їсти.
– Справді?
– Звісно. Не бійся, бери. Я принесу потім ще.
– Дякую.
Ввечері жінка вклала Віку спати, сидячи біля неї, поки та не засне. Гладила по голові, намагаючись заспокоїти тривожні думки.
– Мамо... – спросоння говорила дівчина, підсвідомо тягнучись до руки.
Олені Григорівні захотілося плакати. 
– Це буде складно... – зітхнула жінка, миючи посуд під світлом плити. 
Повільно, по крокам, повертати Віку до нормального, щасливого життя, де вона буде любити себе і робити те, що захоче, а не боятися людей і ненавидіти життя.
Вранці, коли дівчина прокинулася, на неї чекала миска того самого печива, яка лежала на столі в її кімнаті. А на кухні щойно приготовлений червоний борщ, який лише своїм запахом будив апетит. Це був перший за кілька років ранок, коли Віка прокинулася не від кошмару або криків батьків, а від ранкового  сонця, смачного сніданку і теплої усмішки.
– Доброго ранку. – сказала Олена Григорівна. – Сідай, будемо снідати.
Напевно, саме так Віка уявляла собі нормальний, сімейний ранок.