Глава 41

- Генріх, обережно! – крикнула Віка, хапаючи хлопця за руку і тягнучи на себе. В ту ж мить перед ними проїхала машина.
– Ой, вибач. Я не помітив. – винувато усміхнувся Генріх.
– Генріху, будь обережним. Я, звісно, знаю, що ти найкраще проходиш крізь стіни, але навіть ти не зможеш раптово пройти крізь машину, яка їде на тебе. – сварилася дівчина. – Ти ж знаєш, що якщо щось станеться, то нас лікувати ніхто не буде.
– Знаю...
Генріх опустив голову, дивлячись на власне взуття.
– Тобі вже 19, а поводишся як дитя. Навіть Дем'ян, найменший з нас, і то, поводиться більш зріло, ніж ти. – сварливо говорила Віка, а тоді зітхнула. – Все, не дуйся, ходімо. Хлопці чекають на нас. – сказала дівчина і взяла друга за руку. 
"Тепло..."
Але хлопець не йшов.
– Хм? – Віка зупинилася, поглянувши на нього, поки Генріх вільною рукою заправив їй прядку волосся за вухо.
– Відросли... – усміхнувся хлопець.
– Ага. Треба буде підстригтися. Ходімо вже. – цього разу вона повторила вимогливо.
– Гаразд-гаразд. Тільки не злися.
– Де вас чорт носить? – роздратовано промовив Максим, коли підлітки підійшли до друзів. – Чому так довго?
Віка поглянула на Генріха, поки він відвернувся, щоб не зустрітися з нею поглядом.
– Та так... Не розрахували час. Правда, Генріх?
– Ага.
– Ходімо? – запитав Дем'ян.
Вони прямували вже напам'ять вивченою дорогою. Скільки разів вони вже проходили нею? 
Дем'ян розглядав знайомі могили. "Ах..." Його погляд зіткнувся з незнайомими іменами. "Нові могили. Зовсім свіжі."
Хлопець підійшов до однієї з них. "Хм... Їй лише місяць. А цій могилі кілька днів."
– Дем'яне? – Олесь підійшов до друга. – 35 років. Молодий... – задумливо сказав хлопець і поглянув на друга. – Йдемо?
Дем'ян кивнув.
Вони підійшли до знайомої могили. 
– Лілії... – видихнула Віка, дивлячись на квіти.
"Ми їх не клали... Хоча я здогадуюся, хто це зробив. Вони свіжі. Значить була тут недавно."
– Як ти, Ростиславе? – запитав Генріх, ставлячи у вазу свіжі гвоздики і твоянди.
– У нас все добре. – сказав Олесь.
– Вибач, що не провідали тебе в річницю твоєї смерті. – гірко усміхнулася дівчина. Перед очима пробігли спогади тієї жахливої ночі. – Не могли наважитися, але в знак вибачення ми спекли тобі пиріг. Самі... – вона усміхнулася, поки Максим діставав з рюкзака гарно упакований шматочок пирога. Олесь дістав пластикову тарілку, куди потім поклали пиріг. – Надіємося, тобі сподобається.
"Не знаю чому, але так плакати хочеться."
Пройшло вже більше року, але все ще до біса боляче і страшно. 
Дем'ян відвернувся в сторону. В голові виникли обривки, як на тому місці стояла дівчина. 
Кап.
Хлопець підняв голову вверх, коли відчув, що йому на щоку щось капнуло. А тоді ще раз і ще.
Дощ.
"Як і тоді..."
– Плаче ж за тобою небо, Ростиславе... – сказав Максим, схрестивши руки.
– Нам би варто було йти, щоб не промокнути. – зітхнула дівчина, але ніхто так і не зрушив з місця, поки дощ ставав все сильнішим. 
– Одяг вже повністю промок. – сказав Генріх, торкнувшись неприємно-мокрої сорочки. – Вже час йти. – він підійшов до Дем'яна, поклавши підборіддя йому на голову. – Дем'ян ось уже тремтить від холоду. 
– Що..? – Дем'ян, який замислився, дивлячись на могилу, злегка повернув голову до Генріха, розгублено дивлячись на нього. 
– Сильно змерз?
– Ну, не прям таки сильно. Поки нормально.
– Ходімо. Ми вже справді затрималися. – відповів Олесь, підставляючи руку під краплі дощу. 
– Раді були тебе побачити, Ростиславе. – весело сказав Генріх, тягнучи Дем'яна на вихід з кладовища.
– Так. Ми ще потім якось прийдемо до тебе. – наостанок сказала дівчина, прямуючи за хлопцями.
– Не сумуй. – попрощався Олесь, беручи за плечі Максима.
– Олесю, ти чому парасолю не розкриваєш? – запитав Дем'ян.
– Ну, буде несправедливо, що я один з парасолю, поки ви мокните під дощем. – знизав плечима юнак.
До вечора погода зовсім розбушувалася, заповнюючи небо спалахами блискавок. 
– Олесю, Максиме, спускайтеся. Чай готовий. – крикнула Віка, щоб хлопці спустилися на перший поверх, поки Генріх і Дем'ян розставляли чашки.
– Небо гарне. – вражено промовив Дем'ян, дивлячись у вікно. В той момент в його очах відображалися темно-фіолетові блискавки.
– І ти говорила, що це я поводжуся як дитина. – пошепки сказав Генріх до подруги, спостерігаючи за Дем'яном. Його очі сяють, як в дитини, яка вперше вийшла надвір.
Віка видала смішок.
– Цікаво, як там братик? Надіюсь, йому не страшно через грозу. – схвильовано сказав Дем'ян.
– Не хвилюйся, батьки його заспокоять, якщо що. Та й гроза не настільки сильна.
Хлопець на це лише кивнув:
– Треба буде завтра його провідати.