Глава 40

Дем'яну страшно. Словами не передати наскільки. 
Він стояв перед кабінетом в лікарні, нервово ходячи зі сторону в сторону. Так і хочеться задихнутися від страху.
– Дем'яне, все буде гаразд. – сказала Олена Григорівна, протягнувши йому руку.
Хлопець взяв її за руку і сів біля неї. Вона гладила його по голові, ніжно перебираючи прядки волосся. 
Його батько був таким же. Весь на нервах, ходив туди-сюди.
Зараз за дверима його мама народжувала. 
"Все буде добре." 
Дем'ян нервово перебирав пальцями, вивертав ледь не до болі. 
– Дем'яне, не хвилюйся ти так. – Олесь підійшов ближче. – Лікар говорив, що у твоєї мами добре проходила вагітність, ти ж сам нам розповідав, тому пологи пройдуть добре. 
– Так, я знаю... – хлопець кивнув. – Просто.... Все одно страшно.
Скільки вже часу пройшло?
Раптом з палати почулися крики і серце почало шалено битися. Дем'ян прикрив вуха, не маючи сил це слухати. Хотілося забігти всередину прямо зараз.
А Дем'ян міг би і не дізнатися, що у його мами почалися пологи, якби його інтуїція не підсказала сьогодні обов'язково зайти провідати батьків і чим раніше, тим краще.
– Дем'яне, я був у цій лікарні і тут справді працюють гарні лікарі. – запевнив його Сергій Віталійович.
Але крики матері впевненості не додавали взагалі. Таке відчуття, що це тривало цілу вічність. 
Тік-так.
Так і хочеться зламати цей годинник. Але в якусь мить звуки стихли, а з палати вийшов лікар. Дем'ян і його батько відразу ж підскочили зі своїх місць.
– Пологи пройшли добре. – спокійно сказав чоловік, знімаючи маску. – Можете зайти всередину. 
Батько Дем'яна і сам хлопець швидко рушили всередину. Медсестри метушилися, ходячи туди сюди, поки на ліжку лежала жінка, тримаючи на руках дитину. 
– Ромо, у нас хлопчик. – сказала жінка, усміхнувшись. Вони спеціально вирішили не дізнаватися стать дитини до пологів. Чоловік підійшов до дружини і взяв дитину на руки, цілуючи дружину в лоб. – Привіт, Станіславе... 
Вони вже як місяць вирішили, яке ім'я дадуть дитині. Якби народилася дівчинка, то це була б Катя. А хлопчик Стас.
Дем'ян стояв посеред палати, не наважуючись підійти ближче. 
– Брат... У мене тепер є менший брат. 
Сльози радості полилися з очей.
– Дем'яне... – Генріх підійшов до хлопця зі спини і обійняв його, згадуючи момент, коли в нього самого народилися племінники. 
– Чш.... Не плач... – батько намагався заспокоїти сина, поки той плакав, але дитина ніяк не переставали плакати.
Дем'ян акуратно підійшов до батьків, не торкаючись їх, і поклав руку на щоку брата, гладячи великим пальцем. На диво, дитя відразу перестало плакати, весело усміхаючись.
– Тепер зрозуміло кого в сім'ї буде слухатися малий. – усміхнувся Олесь.
"Хотілося б взяти його на руки..."
Але Дем'ян не може, відходячи назад, щоб випадково не натрапити на медсестру, яка підійшла до подружжя. 
– Дем'яне, треба вийти. – сказала Олена Григорівна, дивлячись на цю метушню. – Це ризиковано. 
Юнак кивнув, востаннє кинувши поглядом на брата, і вийшов з палати. 
Всі поглянули на Дем'яна, ніби чекаючи щось... Хто зна чого.
Хлопець витер сльози, які майже повністю висохли:
– Я справді... такий щасливий. 
Кінець листопада.
Вже рік пройшов відтоді як Дем'ян став забутим. Багато трапилося за цей рік. 
Дем'ян сильно виріс. Ростом вже майже як Олесь і трохи вищий за Віку. Волоси злегка відросли, а очі ніби трішки потемніли.
Важкий був рік, але Дем'ян не може сказати, що все настільки жахливо. Було багато веселих, навіть щасливих  спогадів, і Дем'яну не вистачить пальців обох рук, щоб перерахувати їх. Неприємних, на жаль, не менше. 
– Дем'яне, – покликав Олесь, підходячи до хлопця, який сидів на сходах перед будинком. Він сів поряд з другом на холодних сходах, прикривши себе і хлопця пледом. Дем'ян зараз виглядав таким самотньо-відстороненим, але водночас ніби умиротвореним і спокійним.
– Хм? – юнак повернув голову до Олеся.
– Дай руку. – попросив хлопець, простягаючи власні долоні. 
Дем'ян, кілька секунд думаючи, поклав свою руку в долоні друга.
– Холодна... – задумливо сказав Олесь, обплітаючи руку хлопця своїми долонями, щоб зігріти. Він поглянув на темно-сіре, вечірнє небо. 
– Ах... – здивовано видихнув Дем'ян і з рота вийшов білий дим. – Перший сніг.
Почалася зима.
Улюблена пора Олеся...