Глава 39

Адаптуватися було складно. 
Але Олесю навіть подобалося. 
Він швидко подружився з Вікою, яка стала для нього першою справжньою подругою. Хлопець не відчував себе непотрібним поруч з нею. І було весело. 
Олесь не відчував суму від того, що його забули його «друзі». Впринципі для хлопця нічого як такого не змінилося. Просто він став забутим тепер по-справжньому. Це навіть трохи іронічно звучить...
Олесь не відчував суму, від того, що його забуло суспільство. Він не мав цілі стати відомим. Він впринципі цілі на той момент не мав. Та й зараз теж він як такої цілі немає. Трішки сумно, але Олесю це сильно жити не заважає. Лише меланхолія і відчуття спустошеності інколи охоплює, але це можна пережити.
Олесь ігнорує. 
Принаймі намагається.
Хоча інколи з'являлася паніка, що його замінять кимось. Знову.
Чесно кажучи, Олесь не був спочатку дуже радий, коли з'явився Генріх. Хлопець боявся.... боявся, що його замінять... Що Віка і Генріх почнуть спілкуватися і Олесь знову залишиться на другому плані. 
Паніка охоплювала, хоча Олесь і приховував це. Він вже звик за стільки років ховатися за маскою. Усмішка стала захисною реакцією, яка не спадала з обличчя поки Олесь був у колі людей. Лише на самоті маска спадала, а на очах з'являлися сльози.
Якби Олесь хотів навчитися не реагувати на це. По-справжньому не реагувати, а не приховувати емоції, ніби йому пофіг.
Але прийшло полегшення, коли і Віка, і Генріх спілкувалися з Олесем, не забуваючи про нього.
Інколи паніка все ще продовжує його охоплювати. Травма залишилася, але насправді Олесю вже легше. Справді легше.
Йому подобалося тріпати Максима по голові і сміятися, поки хлопець насуплено дивиться на нього.
Йому подобалося обіймати Дем'яна в приступах паніки, прикриваючись кошмарами.
– Олесю... Все гаразд? – схвильовано запитав Дем'ян.
"Який милий." думав Олесь, дивлячись на хлопця.
– Все гаразд. – відмахнувся хлопець.
– Олесю. – цього разу Дем'ян говорив насторожено. – У мене періодично трапляються панічні атаки і я знаю, як виглядає людина в такому стані. Я повторю: все гаразд? – він поглянув другу в очі.
Олесь вперше поряд з Дем'яном відчув себе некомфортно. Його погляд, який ніби пронизує саму душу. Захотілося втекти, але це не вихід. Олесь це розумів. Він зітхнув, відвернувши голову.
– Що тебе хвилює? – знову запитав юнак. 
"Інколи його спостережливість дратує. Гаразд... була, не була."
– Пам'ятаєш, я розказував, що в дитячому будинку я дружив з усіма, але не мав близьких друзів?
Дем'ян кивнув:
– Так.
Він поглянув на свої руки, вигинаючи власні пальці. Дем'ян вперше побачив його таких схвильованим. Це було неочікувано... Завжди спокійний, зібраний Олесь зараз нервово крутив руки.
– Це не зовсім правда... Так, я справді дружив з усіма, але не тому що хотів... Я дружив навіть з тими, хто мене просто бісив. – він поклав руку собі до губ, згадуючи минуле. Кучеряве волосся спало йому на обличчя. 
– Чому ти дружив з людьми, які тебе дратують?
– Щоб не залишитися самому... – видихнув Олесь. – Всі мої «друзі» постійно мене забували. – він потер очі, які незупино чесалися. Дідько. – І згадували лише, коли їм було щось потрібно, тому я чіплявся за кожну людину, яку міг... Можливо, я тому їм і не подобався? Бо був занадто нав'язливим.
– Відчуваєш себе другорядним? – запитав Дем'ян.
Пульс Олеся пришвидшився. Як же точно попав Дем'ян, почувши лише обривок історії. "І хто із нас тут відкрита книга?" Посміхнувся Олесь одними кутиками губ, згадуючи, як Дем'ян задав йому це питання. "Інколи мені здається, що я зовсім тебе не знаю, Дем'яне."
– Але Олесю... Я не знаю, які ідіоти жили з тобою в дитячому будинку, – натхненно-грізно почав Дем'ян. – але вони точно сліпі олені, які не можуть бачити далі свого носа! Чесно, я не знаю, як би я тут жив, якби тебе не було поряд. Ти безмежно важлива людина для мене і радий, що ти з'явився у моєму житті. Ти... неймовірний! І так вважаю не тільки я, але і Віка, і Генріх, і навіть Максим, я впевнений. 
Олесь на такі слова засміявся:
– Ха-ха-ха....
Дем'ян свариться просто кепсько. Але Олесь радий.
– Хто ж іще буде постійно неочікувано мене обіймати? – схрестивши руки, запитав Дем'ян. Він поглянув на Олеся. – Коли знову з'явиться приступ паніки через думки, що тебе можуть замінити, завжди приходь до мене. Гаразд?
– Добре. – Олесь усміхнувся. Стало легше, хоча він знав, що не надовго. Страх і хвилювання знову охопить його, але Олесь знає до кого можна прийти в такому разі.
Хоча Олесь знав, що Дем'ян не єдиний, хто підтримає його в такій ситуації. 
"Так... У мене тепер є справжні друзі."
Дем'ян обійняв хлопця, але тепер він поклав підборіддя на голову Олеся, як колись це зробив Олесь перед торговим центром.