Глава 38

Історія Олеся

Скільки себе пам'ятаю, мені завжди здавалося, що я є лише фоновим персонажем. 
Нікому не потрібним.
Забутим.
Як тільки я це усвідомив, це завдавало жахливого болю кожного разу, коли думаю про це. А контролювати думки було складно, навіть неможливо. Плакати по ночам, поки ніхто не бачить увійшло у звичку. Але навіть якби плакав при всіх, то кому є до цього діло.
І хоча друзів багато, відчуття, що я зовсім один в цьому світі, не покидало мене.
Покинутий власними батьками.
Смішно.
Боляче.
Всі "друзі" згадують про мене в останню мить. Тільки наодинці з кимось мене помічають першим. Цей не дивно, бо в кімнаті лише нас двоє. Але коли компанія велика, то нікому немає до мене діла.
Хіба... хіба я мало стараюсь?
Були дружелюбним. Бути добрим. Бути ввічливим. Завжди усміхатися.
Чому про мене всі постійно забувають? Що я зробив не так?
Невже моїх старань недостатньо? Невже я настільки всім не цікавий, що про мене завжди забувають?
Як же все дістало. 
– Хей, а ви куди? – запитав Олесь, коли помітив своїх друзів, які йшли до дверей.
– А, Олесь, ми збиралися піти пограти в доганялки надворі. – сказав один з хлопців. 
– А хто ще з вами грає?
– Та всі наші. Хочеш з нами?
– А... так. – відповів Олесь і весело усміхнувся. – Звісно.
"Вони збиралися йти надвір. Тобто якби я випадково їх не зустрів і не спитав, то вони мене навіть не запросили б?"
Хах. Неприємно.
– Олесь, ти вже зробив домашнє?
– Так, а що?
– Допоможи, будь ласка.
– І мені, якщо можеш.
– Можна, я спишу?
"О, тобто тепер про мене згадали всі? Весело."
Хочеться плакати. 
Знову.
Міг би, звісно, відмовитися, але якщо, справді, так зроблю, то всі будуть проти мене. Саме так працює соціум. Не хочу проблем.
Не хочу бути ізгоєм.
Я занадто втомлений.
Невже я так ніколи і не знайду справжніх друзів?
Але ж... я стільки зробив. 
Ніхто не оцінить моїх старань.
Нікчемний.
Хах.
Навіщо я стараюся?
Я часто закривався у кімнаті, щоб почитати книги. Там були різні: фентезі, романтика, казки. Але особливо я любив книги про Меррі Поппінс. Я обожнював читати, як вона летіла в небі на своїй парасолі. Відтоді я і обожнюю парасолі.
Хоча казки залишилися в дитинстві, але парасолі я все ще обожнюю.
"Хах... книги тоді були моїм рятівником від відчуття повної самотності."
Скільки про це не думаю, завжди виникало питання: чому про мене завжди всі забували? Наскільки ж  нецікавим я для них був...
Від таких думок хотілося плакати ще більше. 
Як же осточортіло бути «на фоні». Хочеться мати справжніх друзів. 
– Хей, Ваня, Діма, що ви робите? – Олесь підійшов до хлопців, які щось малювали на підлозі. Але ті мовчки продовжували малювати. – Хлопці! – покликав Олесь їх голосніше, але ті знову не відповіли.
"Невже вони мене ігнорують?"
Він незрозуміло-підозріло розглядав своїх друзів.
"Я їм що настільки набрид..?"
– Хей, хлопці!
Олесь підійшов до виховательки:
– Аліно Василівно, вибачте, я... – ніяково говорив юнак, але вихователька продовжувала складати папери, ніби не чула його. Олесь здивовано розглядав виховательку.
Аліна Василівна це та вихователька, яка ніколи б не проігнорувала дитину. Дітей вона любить і зажди намагається допомогти. "Але чому тоді зараз..."
Серце почало битися швидше, а на очах маленького Олеся з'явилися сльози. "Чому мене всі ігнорують? Вони жартують наді мною чи... може я зробив щось не так?"
– Аліно Василівно, я в чомусь провинився? Вибачте, будь ласка, я виправлюсь. Тільки скажіть, що я зробив поганого. – тремтячим голосом говорив Олесь, але відповіддю йому послужило мовчання виховательки, яка попрямувала до інших дітей.
Так він і просидів цілий день на сходах дитячого будинку, поки інші бігали і гралися між собою.
Насправді було те, що Олесь не говорив нікому. Він дуже сильно, до тремтячих кінчиків пальців, до тремтіння по всьому тілу, просто до жуті боїться самотності. Холодної кімнати, в якій він часто сидів сам, тому що його ніхто не кликав пограти першим. Тому Олесь продовжував чіплятися за кожного «друга» в цьому дитячому будинку, які часто його ігнорували, за кожну виховательку, аби тільки не залишитися самому. Самотність, коли жахливі думки заповнюють голову, коли холод пробирається до самих кісток.
"Страшно..."
І на наступний день, і навіть через день, Олесь продовжував йти на сходи і сидіти там до кінця дня, спостерігаючи за дітьми. 
І раптом до нього підійшло двоє чоловіків, які перші, хто за ці чотири нестерпних дня заговорили з ним. 
Олесь заплакав ще сильніше і кинувся їх обіймати. 
Він ридав навзрид, навіть не намагаючись заспокоїтися, настільки він радий був, що з ним хтось говорить. 
Паніка і страх, які він переживав всі ці дні, нарешті відпустили його.
А ввечері його провели вже в такий знайомий будинок. Він стояв за спиною одного з шукачів, нервово спостерігаючи за незнайомою йому жінкою і дівчинкою, які в той же час дивилися на нього.
Жінка підійшла до нього і присіла, щоб бути більш-менш на одному рівні. Вона тепло усміхнулася.
– Ти Олесь, так? – коли хлопець кивнув, жінка продовжила. – А мене звати Олена Григорівна. А це Віка. – вона показала на дівчину, яка стояла збоку.
– Приємно познайомитися. – сказала Віка, усміхнувшись і протягнувши руку.
– В-взаємно. – відповів Олесь, нервово потиснувши руку.