Глава 36

– Новий дім... – зітхнув Дем'ян, стоячи перед невідомим будинком. В руках він тримав сумку і валізу. 
Ще зовсім рано, тому небо, ще навіть не освітлене сонцем, переливається сіро-блакитними кольорами. "Сьогодні похмуро." 
Він повернувся до буса, на якому вони приїхали, а тоді знову перевів погляд на будинок, ніяково переминаючись на місці.
– Чому ти стоїш? – запитав Олесь зі смішком, згадуючи їхню першу зустріч. – Заходь.
Пройшов тиждень з похорон. Шукачі весь цей час шукали для них новий будинок, оскільки вони розуміли, що діти не зможуть продовжувати жити в тому місці, де вони таке пережили. 
Як тільки шукачі знайшли новий будинок, підлітки попросили переїхати якомога швидше. Ніхто не хотів залишатися там хоча б на день довше, ніж необхідно.
Дем'ян зайшов всередину. 
Будинок виявився дуже гарним. З лівого боку вітальня з панорамними вікнами і виходом на подвір'я. Спереду сходи на другий поверх, а з різних боків від сходів ванна і кухня. Стіни у світлих холодно-блакитних відтінках, як лід. Білі меблі.
Дем'ян дизайн будинку сподобався. Зараз би порадіти, але... немає такого радісного відчуття. Лише порожньо-ниюче відчуття, яке роздирає груди. Таке відчуття, що серце болить, але вже не так сильно, як в перші ночі. Хоча б трохи легше... "Хоча б трохи..." Злегка полегшено видихнув хлопець.
– Хлопці, ходіть сюди! – крикнула Віка з другого поверху. – Будемо кімнати вибирати. 
– Йдіть. – промовила Олена Григорівна. – Ми все інше занесемо в дім самі.
– Гаразд. 
Вони пішли наверх. Разом пройшлися по всіх кімнатах і кожен вибрав собі свою. На щастя, вийшло без сварок. Хоча Дем'ян більше б здивувався, якби вони посварилася за якусь кімнату. Зараз ні в кого не було жвавого настрою. Навіть у Генріха, який зазвичай всіх намагається розвесилити. 
Навіть погода вже тиждень як похмуро покриває світ своїми сірими хмарами.
Хоча ще тільки середина лютого, але снігу вже немає. Та й вже не так холодно. Здавалося, що почалася весна.
Улюблена пора року Дем'яна, але щось йому взагалі не радісно. Навпаки, чомусь плакати хочеться.
– Ходімо? – запитав Генріх.
– Так. 
Куди вони прямують?
На кладовище. Провідати Ростислава. Від похоронів, вони ще ні разу туди не проходили. Не мали бажання згадувати ті події, але сьогодні вирішили зібратися.
– Привіт, Ростиславе. – з сумною усмішкою сказала Віка. – Давно не бачилися. – вона поклала квіти на його могилу.
– Як ти тут? Надіюсь тепер ти віднайшов спокій.
Так...
Їхнє життя продовжується, але рани залишаються. І залишаться до самого кінця. Деякі перетворяться на шрами, а деякі такі і залишаться відкритими ранами.
Дем'ян поглянув назад. 
Він знову побачив Юлію.
Вона стояла на тому ж місці, як і вдень похорон. 
Знову почався дощ.
Так...
Життя продовжується...
Але вже без Ростислава...
Дем'ян поглянув на фотографію, яку вони зробили за кілька днів до смерті Ростислава. І в голові та сама думка: фальшиво. 
Якби Дем'ян довірився власним відчуттям, а не проігнорував їх, то чи можна було б щось змінити...? Хто зна. Але Дем'яну не хотілося думати про це більше, оскільки він би почав руйнувати себе цим самоаналізом і відчуттям вини, що він нічого не зробив, тому Дем'ян вирішив про це більше не думати.
Він уже нічого не зможе змінити, тому і думати не варто. 
Можливо, це і неправильно, але Дем'яна і так роз'їдають негативні почуття, тому він не має бажання ламати себе ще більше.

  * * *

З кожним днем Дем'ян відчував, що віддаляється від своєї сім'ї. Він вже не відчуває такої радості від спостерігання за батьками, як в перші рази. Він все рідше і рідше приходить до них. "Таке відчуття, що я вже не являюся частиною їхньої сім'ї."
Сьогодні він вирішив піти до батьків. Все було як завжди. Нічого нового. Але те, що сказала його матір батькові шокувало Дем'яна. Він здивовано вибіг з квартири. Додому хлопець вирішив йти не відразу, прогулюючись парком.
Думки заплуталися. Здавалося, що те, що він почув, хлопець сам вигадав. "А чи не здалося мені? Може я не так почув?"
Ввечері Дем'ян повернувся сам не свій. Він був якимось нервовим, розгубленим. Нічого не говорив.
Хлопець сидів на кухні, опустивши погляд на власні руки, але дивлячись крізь них.
– Дем'яне? – здивовано звернувся Олесь. Він поклав руку йому на плече, але той не реагував, повністю занурившись у власні думки. 
Підлітки переглянулись. 
– Дем'яне, – цього разу звернулася Віка. – у твоїх батьків щось сталося?
Дем'ян замахав головою.
– А що тоді? – запитав Максим.
– Я до сих пір не вірю, що це правда. – пробурмотіла хлопець. – Невже це правда...? Це не сон?
– Дем'яне, що правда? – знову запитав Максим.
– Дем'яне не лякай нас. Щось сталося? – Віка нервово розглядала хлопця.
– Зачекайте. – цього разу звернувся Генріх. – Дайте йому заспокоїтися і зібратися з думками. Тоді він все розкаже. 
Олесь зробив чай для всіх. Підлітки розсілися по місцях на кухні, чекаючи поки Дем'ян розкаже, що трапилося. 
– Я... – почав Дем'ян.
Всі відразу ж повернулися до нього, затамувавши дихання, поки Дем'ян думав, як правильно сказати про це.
– У мене...