Глава 34

Вже холодне, мертве тіло хлопця вісить на мотузці. Шия перев'язане цією мотузкою. Тіло вже стало мертвецько білим. Було видно, що вісить він тут, як мінімум, кілька годин, не менше. Місячне світло повністю освітлює тіло хлопця, що робить цю картину ще більш жахаючою.
Ростислав наклав на себе руки.
– Допоможіть! – крикнула на весь будинок дівчина. Вона знала, що в будинку лише її однолітки, які і самі не знають, що робити в таких ситуаціях. Але мозок не працював в цей момент. Це єдине, що вона змогла зробити.
Всі прибігли до сходів.
– Віко, що сталося???
Але вона мовчала.
Хлопці розплющили очі. Вони теж побачили цю жахливу картину. Всі заціпеніли. Першим прийшов до тями Генріх. Він швидко спустився по сходах вниз і схопив Ростислава за ноги.
– Віко подай стілець і ніж. 
Олесь відразу побіг йому на допомогу.
– Дем'яне, Максиме, подзвоніть Олені Григорівні і Сергію Віталійовичу. – крикнула Віка.
Дівчина швидко подала все потрібне хлопцям.
Олесь став на стільчик і розрізав мотузку. Тіло глухо впало на підлогу. Дем'ян з Максимом спустилися вниз.
– Вони скоро будуть тут. – схвильовано говорив Дем'ян. 
Підлітки не знали, що робити далі. Ростислав уже мертвий, тому перша медична допомога його вже не врятує. Вони посідали всі п'ятеро на сходи, чекаючи приходу дорослих. Сиділи в одній кімнаті з трупом. Вони могли б піти на другий поверх, щоб не бачити цього, але... ніхто не міг наважитися на цей крок. Сидіти на другому поверсі, розуміючи, що на першому вони залишили мертве тіло. Лише Генріх мав сміливість піти, але не йшов. Переконати друзів не зміг би, а залишити їх тут не може. Він розумів, що є найстаршим, тому має приглядувати за меншими. 
Сказати чесно, Генріх не був якось нажаханим чи схвильованим (Заціпенів він лише від несподіванки). Бачити труп йому не вперше, відрізняється цей раз від минулого тим, що цього разу це було самогубство, а не нещасний випадок. 
Можливо тому зараз всі так нажахані. Бо це самогубство. Тому що Максим теж не вперше бачить мертве тіло, але він трохи тремтить. Хоча тремтять тільки Максим і Дем'ян.
Віка вже трохи заспокоїлася і зараз просто сидить, напевно, намагається не думати про те, що сталося. Хоча по її вигляду зрозуміло, що це їй кепсько вдається. Її думки лише про цю ситуацію. А Олесь з самого початку не показував страху, окрім моменту, коли заціпенів на кілька секунд. Але тоді в заціпенінні були всі. Дивно, що він досить спокійно до цього ставиться, але Генріх не міг його судити, оскільки сам є таким.
Раптом Олесь обійняв тремтячого поряд Максима, поклавши його голову собі на плече, і поглянув на Генріх. Той відразу все зрозумів. Олесь протянув руку Віці, щоб теж приєдналася до них. Поки Генріх, який разом з Дем'яном сидів на сходинці вище, заспокоював хлопця.
Вони не знають скільки часу пройшло чи 15 хвилин чи може навіть година, оскільки ні-в-кого з них не було ні телефона, ні годинника в руках. Хоча пройти години не могло, бо шукачам добиратися з їхнього дому сюди потребується набагато менше часу, але кожна хвилина тягнулася неймовірно довго. Двері різко відчинилися. Підлітки здригнулися. Кожен був у власник думках і не очікував такого різкого звуку.
– Діти, ви де? – схвильовано сказала Олена Григорівна, побачила тіло, і повернулася до сходів. – Боже, діти, чому ви тут сидите? Ходімо наверх. Сергію...
– Так, я про все подбаю. Йди разом з дітьми.
Вона повела підлітків на другий поверх. Поки Сергій Віталійович підійшов до тіла. 
– Ало? Так, ти коли будеш? Зрозумів.
Олена Григорівна повела дітей до найближчої сходів, до кімнати Максима. Жінка потерла переносицю, намагаючись зібратися з думками.
– Хто з вас знайшов... його?
– Я... – Віка трохи підняла руку. – Я відразу ж покликала хлопців. – схвильовано говорила дівчина. – Тоді... вони...
Генріх поклав руку їй на плече:
– Я продовжу. Коли ми прибігли, то я схопив його за ноги і ми з Олесем відрізали мотузку, в той час Максим і Дем'ян подзвонили вам.  – пояснив Генріх. Хоча виглядав він спокійно, але було видно, що говорив він трохи відсторонено і монотонно, ніби на автоматі.
– А далі ви і самі все знаєте. – закінчив Олесь, дивлячись у вікно.
Олена Григорівна слухала, а погляд її ставав все жалісливішим. Раптом вони почули шум внизу.
– Що це? – різко запитав Дем'ян.
– Це Тарас. – пояснила наглядачка. Тарас – шукач, який часто приходив разом з Оленою і Сергієм. Коли підлітки почули це, вони трохи заспокоїлися.