Глава 33

Але незважаючи на непереборне хвилювання Дем'яна, наступні дні пройшли спокійно. Навіть Ростислав наважився вийти з кімнати. Але чомусь Віка і Ростислав, ніби спеціально, намагалися чим поменше розмовляти. Та й взагалом вони якось ніяково себе починали поводити в присутності одне одного. Шукачі вже не кожен день ночують у них, оскільки з'явилося більше роботи, та й стан Ростислава більш-менш стабілізувався.
– Як вам? – запитав Генріх, повертаючи обличчя. 
Всі залилися сміхом. Навіть Ростислав, який, напевно, вперше за цей місяць тихо посміювався.
– Генріху, це просто жахливо. – сказав Олесь.
Генріх спробував використати подаровану йому підводку для очей і намалювати стрілки, але, м'яко кажучи, вийшло в нього не дуже. 
– Ну блін, я ж лише вчуся. – схрестивши руки, відповів хлопець.
– Ах-ха-ха... Давай я тобі допоможу. – витираючи сльози в кутиках очей, промовила дівчина.
– Гаразд. – Генріх почав наспіх витирати стрілки, але тільки зробив гірше. Він їх не витер, а просто розтер. 
– Панда. – тихо вимовив Максим.
– Ой, невміха, ходи сюди. – сказала дівчина, притягнувши обличчя Генріха до себе. Вона почала витирати чорні очі хлопця.
– Ай-ай-ай, обережніше. Ти мені так всі очі видавиш. Сліпим залишуся.
– Пожалійся мені ще тут, то я тебе так залишу і будеш як панда ходити.
Витерши макіяж, дівчина почала акуратними помахами руки наносити стрілки на його очі.
– Готово.
– Вау. – видихнув Дем'ян. – Генріху, тобі дуже пасують стрілки.
– Згоден.
– Справді? Дайте дзеркало. 
Ростислав передав йому невеличке дзеркало, яке залишили на столі. Генріх почав пильно розглядати своє обличчя.
– І правда. Дуже гарно. – він усміхнувся. – Дякую, Віко.
– Завжди, будь ласка. – вона повернулася до хлопців. – Може хтось ще?
– Давай Олеся. – запропонував Дем'ян, випхнувши хлопця вперед.
– Що? Чому я?
– Та давай Олесю. Не бійся. – промовив Генріх.
– Та я не боюся. Просто цікаво. – сказав Олесь, сідаючи до подруги.
Вона так само ловко намалювала стрілки Олесю. Йому стрілки теж дуже личили.
– Олесь, тобі теж дуже личить. – сказав Генріх. – Давай сфотографуємося? 
– Зачекай тільки, я гляну на себе.
Олесь поглянув в дзеркало і усміхнувся. Видно було, що йому сподобалося.
Ростислав підійшов до вікна. Погляд його був якийсь меланхолійно-задумливий. 
– Щось сталося? – запитав Дем'ян, торкнувшись плеча Ростислава, щоб привернути його увагу. 
– А, ні, нічого... Просто... – він запнувся. – Ні, нічого...
Ростислав усміхнувся, але усмішка була якась дивна. Дем'ян відчував, що щось не так, але знав, що чоловік не розкаже. Принаймі зараз.
– Хей, Ростислав, Дем'яне, ходіть до нас. – весело сказав Олесь. Вони повернулися до друзів, які стояли біля дзеркала, а Віка тримала телефон. – Всі разом сфотографуємося.
Дем'ян перевів погляд на Ростислава:
– Ходімо?
– Так. – і знову ця усмішка. 
"Фальшиво..."
Вони підійшли до дзеркала, так, щоб їх теж було видно у кадрі. 
– Всі усміхніться. Я фотографую. – сказала дівчина, натискаючи на кнопку. 
"Хах... Наша перша спільна фотографія. Дивно трохи, але за цей час, я вперше фотографуюся."
І все ж хвилювання не проходило. Дем'ян всім своїм нутром відчував, що щось не так. І ця фальшива усмішка Ростислава... 
– Краще ляжу спати... – зітхнув Дем'ян, дивлячись на вечірнє небо. Він випив заспокійливе і піднявся сходами до власної кімнати. 
"Чому ж я не можу заспокоїтися?"
Спати хочеться, але заснути не виходить. Дем'ян почав крутитися в ліжку, намагаючись заснути. "Перша година ночі..." Це був останній раз, коли хлопець поглянув на годинник, перед тим як заснути.
Хто ж знав, що поспати цієї ночі в нього не вийде.

* * *

Дівчина повільно спускалася зі сходів. Вона неочікувано позіхнула, прикривши рукою рот. Ще зовсім рано, навіть сонце ще не почало світити. Віка ще не повністю прокинулася, йдучи вниз швидше наосліп. 
Спустившись, вона протерла очі, які безперестанку продовжували сльозитися. Вона відкрила сонні очі, щоб дійти на кухню. Але.... краще б вона цього не робила. Очі розкрились від шоку і жаху. Тіло почало трясти. Віка охопила руками власне тіло, впавши на підлогу. Глухий стук. Коліна почало пекти від неприємного удару, але вона на це не зважала. Перед її очима відкрилася жахаюча картина. А в голові крутилося лише одне слово: допоможіть.