Глава 32

– Вісімнадцять... – видихнув Генріх, дивлячись в потолок. – Від сьогодні мені вісімнадцять. І скоро буде три роки як я став забутим.
Не сказати, що щось змінилося. День, як день. Але від цього трішки тошно. Хочеться відчути якусь радість хоча б в цей день, але все як зазвичай – нічого.
– Може ще поспати? – зітхнув хлопець. – Було б класно, якби я міг заснути. – саркастично добавив він.
Генріх поглянув на годинник: 5:58. 
– Якщо не помиляюся, то я народився десь о дев'ятій ранку. 
Генріх почав крутитися в ліжку.
– Дідько. Хочу спати, але заснути не можу. Як же дістало. – він закотив очі. – Гарно день почався.
Через дві години в кімнату Генріха зайшли його друзі разом з Сергієм Віталійовичем. Хлопець прикинувся трохи сонним і неймовірно здивованим.
"Вони спеціально прокинулися рано, щоб мене привітати. Шкода буде, якщо вони дізнаються, що я вже давно не сплю. Але це приємно."
– Ого. – промовив Генріх, дивлячись на складений ніж, який подарував йому шукач. – Круто.
– Чесно, не знав, що тобі подарувати, але надіюсь тобі сподобалося. – дещо ніяково промовив чоловік.
– Мені подобається. – відповів хлопець, проводячи рукою по рукояті.
– Тепер наш. – сказала Віка.
"Хм... з Вікою щось не так. Може, знову кошмари?"
Генріх відкрив коробку. Перше, що він побачив, це багато солодощів.
– Хах. Ви знаєте, що я люблю. – зі смішком промовив Генріх. – Хм... орігамі? 
– Ми подумали, що ти будеш не проти спробувати себе в орігамі. – відповів Максим на здивування хлопця.
– Дякую. Так, далі... Стівен Кінг. О, його книги я люблю. – говорив іменник. – І-і.. що це?
– Хех. – видихнув Олесь. – Підводка для очей. Стрілки тобі підуть.
– Ха-ха. Буде цікаво спробувати. – засміявся Генріх. – Дякую вам.
Зовсім скоро прийшла Олена Григорівна. Вона подарила Генріху бінокль.
"Цікаві подарунки, але мені справді подобаються." 
– Ходімо їсти. – сказав Генріх. – Ми вчора довго готували.
– А... Ростислав? – запитав Дем'ян, дивлячись на двері його кімнати.
– Я вчора з ним говорила, – неголосно промовила Віка. – але він так і не відповів.
– Я спробую з ним поговорити. – запропонував хлопець.
– Гаразд, Дем'яне, тоді ти йди, а ми внизу зачекаємо.
Юнак лише кивнув, йдучи до потрібної кімнати.
Тук-тук.
– Ростиславе, ти спиш?
З кімнати почулася угикання, яке означало, що людина за дверима не спить.
– Вийдеш до нас?
– А, ні, вибач. Я... не в настрої. 
– Гаразд, тоді... – відповів Дем'ян, відходячи від дверей. – Не буду змушувати.
Спускаючись зі сходів до вітальні, Дем'ян побачив, що всі дивляться на нього, чекаючи відповіді, але той лише похитав головою.
– Ходімо на кухню. 
День народження в самому розпалі, але... 
"Тошно."
Генріх сидів, сперши голову на руку. Він усміхався, намагаючись не показувати іншим свій настрій. "Не хочеться портити святкування."
"Але чому саме зараз..?"
Відчуття порожнечі чомусь саме сьогодні відчувається сильніше, ніж зазвичай.
"Я думав, що вже звик, але ні."
"Ребра болять."
– Генріх, ну, забувай свічки. – промовила Олена Григорівна злегка вимогливо-сварливо.
"Ой, я задумався. Хах... Я навіть не знаю, що загадати."
Хлопець подув на свічки, погасивши одну за одною.
– Загадав бажання? – запитав Сергій Віталійович.
– Звісно. – усміхнувся Генріх.
– І яке? – спокусливо промовила Віка.
– Ти що, правил не знаєш. Не можна в голос говорити.
"Насправді нічого я не загадав. Як і зажди."

* * *

– Ах... – Дем'ян прокинувся серед ночі. Він відчув, як серце шалено билося в грудях, ніби вистрибнути хоче. Хвилювання. Хлопець не розумів, чому він відчув це мерзотне і липке відчуття. Хотілося видерти його з власних грудей, аби більше не відчувати. Це не була панічна атака. Просто хвилювання, ніби має статися щось погане. 
Дем'ян спустився на кухню, щоб випити води. Але це не допомогло. Руки почали тремтіти. "Може вдаритися об стінку, щоб вирубитися і не відчувати цього?"
Хлопець згадав, як в перші дні так само прийшов на кухню, сидячи на підлозі з панічною атакою, як до кухні прийшов Олесь.
– Дем'яне?
"Цей голос.." Хлопець здивовано повернувся до дверей.
– Олесь...
– Знову? – запитав юнак, теж згадавши цю ситуацію. – Дем'яне, я ж говорив, що ти...
– Ні-ні. – замахав руками хлопець. – Це не панічна атака. Але... я хвилююся і сам не розумію чому. Здається, ніби має щось статися. 
– Тобі щось розказати? – злегка усміхнувшись, запитав Олесь.
Дем'ян зі смішком кивнув.
– Так, будь ласка.
– Тоді сідай.
Олесь тихим голосом почав розповідати історії, які колись розповідали йому виховательки в дитячому будинку. Дем'ян, поклавши голову на його плече, уважно слухав кожне слово. Під спокійний голос Олеся хлопець швидко заснув, а за мить вже засинав і сам Олесь. 
– Хаа... завтра буде боліти спина... – видихнув Олесь. Але зараз йому на це абсолютно байдуже. – Це буде завтра, а зараз можна по... хааа... спати.
Ось так і підійшов до свого завершення день народження Генріха.