Глава 31

Дні до дня народження Генріха пробігали дуже швидко. Хоча це й не дивно. Як такого нічого не відбувалося. Ростислав хоча і намагається більше виходити з кімнати, але це буває рідко. Ну, навіть місяця не пройшло відтоді, як він став забутим. Йому все ще дуже складно звикнути, але істерик стало менше і його стан стабільнішає з кожним днем. Але на всякий випадок Олена Григорівна і Сергій Віталійович продовжують ночувати в домі. 
– Ростиславе. – постукала Віка в його кімнату.
– Так?
– Можна увійти?
– Гаразд. – невпевнено відповів хлопець.
Віка повільно відчинила двері, заходячи в кімнату. Холод кімнати відчувався на шкірі неприємними мурашками. 
Темрява. Лише місяць з вікна ледве освітлював хоч щось. Завдяки цьому Віка змогла розгледіти силует Ростислава у цій непроглядній темряві.
Чоловік сидів на ліжку, втупившись в стіну навпроти.
"Відчуття, ніби я в морі... Холодному, бездонному морі... Потонути хочеться, щоб більше не відчувати цього."
Вона почала підходити до Ростислава. З кожним кроком здавалося, ніби стає холодніше. 
"Ах..."
На вікні крижані узори.
"Я відразу й не помітила."
Віка торкнулася плеча чоловіка, який відразу вздигнувся. Рука, ніби льодом покрилася.
"Хоч це все мені і здається через атмосферу, але зараз він нагадує Снігову Королеву."
Посміятися б зараз, але бажання немає.
– Що ти хочеш? – напевно, він хотів сказати це грубо, але вийшло змучено-сумно.
– Ах, – вона злегка усміхнулася, хоча і в темряві кімнати цього не видно. – у Генріха завтра день народження. І ми б хотіли, щоб ти вийшов з кімнати і відсвяткував разом з нами. 
– День народження... Хах... – з гірким смішком промовив чоловік. – У мене й подарунку немає.
– Це не важливо. Генріх буде радий, якщо ти просто його привітаєш. Ми хоча б познайомилися нормально. 
Він перевів погляд на дівчину. Вперше з того моменту, як вона увійшла. Але він не говорив нічого.
Віка поклала руку йому на щоку, гладячи великим пальцем. Намагалася підтримати. Так само, як робила Максиму, щоб витерти його сльози.
– Ах... тепло. – він почав ластитися до руки, як по звичці. Його дівчина часто так робила. 
"Юля..."
– Як же я сумував за цим. – пробормутів хлопець.
– Що ти сказав?
– А, нічого.
Він повернув голову до дівчини. Ростислав забрав пасмо волосся з обличчя Віки.
"У нього руки такі ж холодні, як і ця кімната."
Чоловік опустив голову.
– Хочу повернутися... – гірко промовив він.
Віка відчула, як на її руку почало щось капати.
"Сльози."
– Ой, вибач. – чоловік наспіх почав витирати сльози.
– Все гаразд...
«Все гаразд...»
– Ти можеш плакати, скільки захочеш.
«Ростиславе, ти ж не машина. Можеш плакати, якщо хочеш.»
"Юля часто так говорила."
Він поглянув на дівчину.
Відчуття чужих губ на своїх для Віки було зовсім неочікуваним. Солоне... Легке заціпеніння огорнуло її тіло. Вона не знала, що робити в такій ситуації. Відпихнути чи самій відштовхнутися, чи взагалі варто вдарити? Але їй не прийшлося вирішувати, оскільки хлопець, який ніби відійшов від наслання, відпригнув від Віки, як від вогню.
– А... – він дивився поглядом, як звір, загнаний в клітку. Шок і паніка. – Вибач, я не... я не хотів. Вибач, це...
– В-все гаразд. – невпевнено промовила дівчина. – Я розумію. – вона встала з ліжка. – Я, м-мабуть, краще піду. – сказала Віка, підходячи до дверей. Але вона зупинилася, торкнувшись дверної ручки. – А, і пропозиція все одно в силі. Виходь завтра. – вона усміхнулася. – Всі будуть раді. – наостанок сказала дівчина і вийшла з кімнати. 
Як тільки дівчина вийшла, то відразу рушила до своєї кімнати. За мить вона була всередині. Віка опустилася на підлогу, спершись на двері.
– Ц-це був мій перший поцілунок. – сказала дівчина, прикривши рот рукою. 
Дивні почуття охопити її розум. Вона не злилася за те, що її перший поцілунок був вкрадений проти її волі. Але й ніяких позитивних відчуттів це не принесло. Радості, "метеликів в животі", або щось подібного... Нічого. Хочеться зникнути, але цього разу повністю.
– Не так я собі це уявляла... – зітхнула дівчина, заховавши голову у колінах.
– Що я накоїв? – істерично промовив Ростислав, хапаючись за голову. Він впав на підлогу. – Я тільки-що поцілував іншу дівчину. Я н-не хотів... Що мені робити? – лежачи на спині, сльози почали стікати по обличчі, падаючи на підлогу. – Я сходжу з розуму. Я н-не зможу так довго протриматися... – тремтячим голосом говорив сам собі хлопець. – Більше не можу. Д-додому... я так хочу додому... Обійняти маму.