Глава 29

– Дем'яне...
– А? 
– Що це ти не відповідаєш? – запитала Віка, схрестивши руки. – Я тебе вже кілька хвилин зву.
– Ой, вибач, я задумався. Ти щось хотіла?
– Так, дещо сказати. – відповіла дівчина, сівши біля Дем'яна.
– Хм..?
– Ти ж не знаєш, у Генріха день народження 27 січня.
– Справді? Зачекай, це через 20 днів. – здивовано промовив хлопець.
– Ага. 
– Йому буде 18. – задумливо говорив Дем'ян. – Хм, треба підготувати йому подарунок.
– Так, про це я і хотіла поговорити.  – дівчина нахилила голову в сторону. – Ми з хлопцями думали зробити йому бокс самостійно. Покласти щось що він любить. Звісно, багато буде солодощів, бо він їх обожнює, хах... А там побачимо. Що думаєш?
– Гарна ідея. 
– Гаразд. – усміхнулася дівчина. – Тоді ми можемо якось разом пропустити урок в школі, а Генріху про це не скажемо і зможемо вибрати. – Віка підмигнула, встаючи з ліжка.
– Ах-ха-ха. Домовились. – сказав Дем'ян, але в той же момент він різко згадав про одну важливу деталь. – Зачекай, а як щодо Ростислава? 
– А... З ним буде складно. – задумливо опустила голову дівчина.
Це правда. Ростислав з ними майже не контактував. Він постійно сидить у своїй кімнаті і зрідка лише виходить. 
Віка зітхнула:
– Я навіть не знаю чи він вийде на день народження Генріха. Сам розумієш. – вона знизала плечима.
"Звісно, розумію."
Хоча Олена Григорівна і Сергій Віталійович слідкують за Ростиславом і заставляють його хоча б трохи їсти і підтримувати власну життєздатність, але все ж це не легко. І вони не можуть йому допомогти. Просто не знають як. Це був перший такий важкий випадок. З іншими якось легше було знайти спільну мову.
Періодичні істерики стали вже звичним для них.
– Для чого!? Для чого це все!!
"Знову..."
Віка і Дем'ян вийшли з кімнати. 
Олена Григорівна стояла перед Ростиславом. Схоже він все ж вийшов з кімнати. 
– Ростиславе, тобі треба поїсти. – говорила жінка.
– Ні! Не хочу. Який сенс!? – він кинув тарілку з їжею, яку принесла наглядачка, на підлогу.
Віка рефлекторно прикрилася руками. Дем'ян поклав руку їй на плече, щоб заспокоїти. 
Хлопці з іншої сторони коридору вийшли з кімнати на шум.
– Пані Олено, я не ваша дитина! А ви не моя матір! – крикнув хлопець. – Не треба зі мною сюсюкатися! Не треба мені ваша допомога. Мене тошнить від вас. Від вас всіх. 
Олена Григорівна присіла і почала повільно збирати осколки від тарілки. По її щоці почала текти сльоза, але вона наспіх витерла її.
Всі стояли в здивуванні. Навіть Віка, яка знайома з наглядачкою найбільше, ні разу не бачила, щоб та плакала. Ні разу.
Віка відразу підбігла до жінки.
– А... – здивовано промовив Ростислав. – Я не... Я не хотів. – сказав хлопець і швидко закрився в кімнаті.
– Олено Григорівно... – почав Олесь.
– Все гаразд, все... гаразд. Я просто... тц... – вона випадково порізалася осколком.
– Олено Григорівно! 
– Ми самі все приберемо. Не трогайте. – промовив Генріх. – Віко, будь ласка, допоможи, Олені Григорівній, а ми з цим розберемося. 
– Гаразд. 
Дем'ян підійшов до дверей кімнати Ростислава.
– Дем'яне... – звернувся Олесь.
– Я лише спробую...
Тук-тук.
– Йдіть геть!
– Ростиславе, це я Дем'ян. Впусти мене, будь ласка.
Тишина.
– Ха... – хлопець опустив руку.
Ростислав сидів, притулившись до дверей спиною. Він схопився за голову.
– Я не хотів цього. Я справді... не хотів. – тихо говорив чоловік. – Мені шкода... мені дуже дуже шкода.
Як не в собі повторював Ростислав.
– Ростиславе... – тепер звернувся Максим. – Ми знаємо, що ти не хотів нікого образити. Просто за цією агресією ти... хочеш приховати... приховати, що ти страждаєш, що ти боїшся.
– Ах... – Ростислав замовк, прислухаючись.
– Ніхто на тебе не злиться. Ми хочемо тобі допомогти. – говорив Максим. – Будь ласка, вийд... Гаразд, не хочеш, не виходь, але ти маєш поїсти. Ми не будемо тебе турбувати. Просто залишимо їжу перед дверима і підемо. Ми не будемо тебе змушувати. Вийдеш, коли зрозумієш, що готовий.
Генріх поклав піднос з супом і хлібом перед дверима і вони спустилися вниз.
– Вперше бачу Максима таким. – пошепки сказав Генріх.
– Я, на диво, теж. – так само говорив Олесь. 
Генріх обійняв Максима за плечі:
– Максиме, не знав, що ти можеш так говорити. – хитро промовив хлопець.
– Відчепися. – він скинув руки зі своїх плеч.
– Ой, не соромся так. – в тому ж тоні говорив Генріх.
– Як ви, Олено Григорівно? – стривожено запитав Дем'ян, коли вони зайшли на кухню. Він сів поряд з наглядачкою.
– Вже краще. – жінка поблажливо усміхнулася, поклавши здорову руку йому на голову.
Вони сиділи на кухні, Генріх, як завжди щось розповідав, коли всі зацікавлено його слухали. Все ж розповідати історії він уміє. А через півгодини у двері постукали і до них зайшов Сергій Віталійович. На ходу знімаючи куртку, чоловік зайшов на кухню.
– Що сталося? – запитав шукач, поглянувши на них.
– Дещо неприємна ситуація. – сказала жінка, показуючи забинтовану руку. – Але вже все гаразд. 
Сергій Віталійович зітхнув.
– Ну що ж, тепер моя черга слідкувати за ним. – сказав чоловік. – А ти відпочинь. – м'яко добавив він.
Олена Григорівна і Сергій Віталійович ще в перший день вирішили, що по черзі будуть ночувати в домі, слідкуючи за Ростислав. По два дні.
Тепер черга настала Сергія.
– Ага... – втомлено відповіла наглядачка, поглянувши у вікно.