Глава 28

День почався, м'яко кажучи, незвично для Дем'яна. Він прокинувся від того, що хтось забіг в його кімнату, зачинивши двері.
– Рости.. слав? – сонно промовив хлопець. – Що ти... ви тут робите? – ніяково запитав Дем'ян. 
Напевно, чоловік не очікував тут когось побачити, тому здивовано розглядав Дем'яна. Але не тільки це. Взагалом стан Ростислава виглядав, якщо можна так сказати, не дуже. Панічний, схвильований. Різкі рухи. Якби Дем'ян не знав всієї ситуації, то подумав би, що чоловік перед ним під кайфом.
– А ти хто? – здивовано запитав Ростислав.
– Хей, Ростиславе, відчини. – говорила Олена Григорівна.
"А, тепер ясно. Він втікав від шукачів."
Напевно, він забіг саме до нього через те, що його двері знаходяться найдальше по коридору.
Дем'ян повільно підійшов до дверей.
– Олено Григорівно, все гаразд. 
– Дем'яне, з тобою все Добре? – схвильовано запитала жінка.
– Так, я в порядку. Я вам пізніше відчиню. Все гаразд. – спокійно відповів хлопець і повернувся до Ростислава, коли за дверима стихло. – Мене звати Дем'ян. Як ти себе почуваєш? 
– Я... – тільки тепер Ростислав трішки заспокоївся і можна було побачити червоні очі від сліз, втомлене обличчя. – Це все якесь божевілля. Як таке могло статися? Стати забутим...?
– Я розумію тебе. – сумно промовив хлопець. – Сам став таким два місяці тому.
Очі Ростислава розширилися від здивування.
– Так ти теж лише недавно тут. Як ти зміг оговтатися? 
– Я... – Дем'ян співчутливо усміхнувся. – Я все ще повністю не оговтався. Страшно стає, коли розумію, що не зможу більше спілкуватися зі своїми близькими як раніше. Ком в горлі і легені стискає, що дихати від страху не можу. 
Ростислав відчув хоча б якусь легкість від того, що він не єдиний... Він відчуває паніку і страх. І здається наче ніхто не розуміє його.
– Сідай. – сказав Дем'ян, сівши на підлогу і спершись спиною на стіну. Він показав рукою на місце біля нього.
Ростислав так і зробив.
– Це дуже лякає. Невідомість. Коли ти не знаєш, як жити далі. – говорив Дем'ян, дивлячись в потолок. 
– Так. А вони тільки й говорять, що не знають чому так сталося і нічого не вдіяти. Треба жити далі. – роздратовано говорив чоловік. – Але.. але я не знаю, як жити. Що мені робити? – голос був на межі істерики.
Дивлячись на Ростислава, Дем'ян побачив себе. Він так само в паніці сидів в кімнаті, задаючи те саме питання.
– Я так само не раз задавав собі це питання. – спокійно говорив хлопець. – Але сказати чесно, я так на нього і не відповів. Та й сумніваюсь, що я зможу відповісти на нього через рік чи навіть два.
– Я... я ж мав одружитися на дівчині... на дівчині, яку кохаю. Мій найкращий друг мав стати моїм свідком. Всього лишень тиждень залишався. Як же...? – але чоловік не договорив. Його руки тремтіли, а він порожньо дивився вперед. Ростислав зігнув ноги і тремтячі руки поклав на коліна.
– Взимку? – запитав Дем'ян, щоб витягнути його на розмову. Тому що в такому стані Дем'яну допомагало з кимось говорити або хоча б слухати. Тоді голову не так сильно забивають думки.
– Так. Моя дівчина – Юлія – завжди мріяла про весілля взимку. І вона дуже надіялася, що білий сніг маленькими сніжинками буде падати вдень весілля. – він гірко усміхнувся, опустивши голову. – Зима це її улюблена пора року.
– Ти її дуже любиш. – сказав Дем'ян, знову поглянувши в потолок.
– Так, дуже сильно. Ми зустрічаємося вже майже 4 роки. Зустрілися в університеті. Нас познайомив мій друг, який мав стати моїм свідком. Ми відразу знайшли спільну мову і досить скоро після знайомства почали зустрічатися. Хах... якже Діма тоді нас шиперив. – зі смішком вимовив чоловік. – Але, якщо чесно, якби міг, то одружився ще раніше, але ми договорилися, що одружимося після хоча б закінчення бакалавру в університеті. – Ростислав занурився у спогади, не помічаючи нічого навкруги. – Вона має мрію: відкрити власну кав'ярню, де будуть, крім звичайних, продаватися напої по її власних рецептах. Я пробував декілька раз її коктейлі. Вони такі смачні, що словами не передати, і я впевнений, вони швидко стануть популярними. Я знаю, вона зможе добитися успіху в цьому. Скільки б не думав... яка ж Христина прекрасна: амбіційна, мила, весела, трохи незграбна, але... неймовірна.
Дем'ян слухав, не перебиваючи. Монолог допоміг Ростиславу трішки заспокоїтися. Його голос вже не тремтів, на відміну від рук.
– Слухаючи тебе, я розумію, що вона справді чудова. – злегка усміхнувся Дем'ян, обійняв коліна руками і поклав голову на ноги.
–Вона... прекрасна. Я... я так мріяв про спільне майбутнє з нею.
– Життя це така несправедлива річ. – видихнув Дем'ян. – Інколи задаюся питанням: Чому саме я?
– Чому саме я?
Водночас сказали хлопці.
– Хах...
Вони ще поговорили так певний час, а пізніше спустилися вниз у вітальню, де всі на них чекали.
– Дем'яне, Ростиславе...
– Ми трохи зголодніли. – відповів Дем'ян, спускаючись по сходах, і хоча обличчя було усміхнене, в голосі було чутно нотки жалю і суму.