Глава 27

Новий рік.
Це було дивно. 
Дивно святкувати поза домом. 
Святкувати Новий рік з людьми, з якими ти знайомий лишень два місяці.
Але все не так погано.
Весело.
Напевно.
Не знаю.
Дем'ян не розумів, що він зараз відчуває. Протилежні емоції охоплювали його розум, але він намагався це ігнорувати і насолоджуватися атмосферою.
Дорослі з Генріхом грають в настільні ігри, поки решта дивляться якийсь фільм. Дем'ян встав з дивану, щоб випити води.
"Заспокойся. Не думай про це. Не думай про минуле."
– Дем'яне, – покликав Олесь, – мені треба тобі дещо віддати.
"Мені? Що це може бути?"
Замислившись на мить, хлопець попрямував за другом. Вони піднялися до кімнати Олеся.
– Відвернися.
Олесь відразу підійшов до шафи і почав щось шукати. 
– Це тобі. 
Дем'ян повернувся і побачив у руках хлопця парасолю.
– Я її сам розмалював. Розкрий. 
Дем'ян послухався. Він побачив дивовижно розфарбовану парасолю. 
Вона була зроблена в японському стилі, оскільки юнак знав, що Дем'ян захоплюється мангою, в зелених, золотистих, чорних і блакитних кольорах. Парасоля відображала весну, яку так обожнює хлопець.
– Вау. Вона прекрасна. Але... але я не приготував тобі жодного подарунку. Ми не домовлялись про... – ніяково-сумно промовив Дем'ян.
– Ой, не хвилюйся через це. Я всім робив такі парасолі. Це так сказати традиція, ну або моя посвята до нашого дому. 
Дем'ян продовжив захоплено розглядати свою нову парасолю. Цей момент допоміг хлопцю на якусь мить забути про свої негативні емоції, що дало віднайти спокій душі хоча б деякий час. Це те, що йому так не хватало. Спокій... "Цікаво, чому Олесь вирішив подарувати мені її саме зараз?"
– До речі, фарба під водою не розмиється, тому можеш брати її і в дощ, а не як я. 
– Дякую. – усміхнувшись, промовив Дем'ян. – Покажеш мені потім всю свою колекцію.
– Так, звісно. – весело відповів юнак. Він поглянув на годинник. – О, вже треба йти. А то все з'їдять без нас.
– Ха-ха. Йдемо.
Вони спустилися вниз.
– Хлопці, чому ви так довго? – запитала Олена Григорівна. – Ходіть до столу. Скоро дванадцята. 
– Ми вже йдемо.
– І він впав... – розповідав чергову смішну історію Генріх.
– Ха-ха-ха.
3... 2... 1... Почувся дзвін бокалів...
00:00
Новий рік розпочався.

* * * 

Пройшло кілька днів від святкування. Підлітки дивилися телевізор, як неочікувано для всіх, двері раптово відчинилися.
– Всім привіт. – весело промовила жінка, зайшовши до будинку. 
– Ха... Вже пізно. Не кричіть. – сказав Максим.
– Ой, та не бурчи. – промовила жінка. – Я, до речі, не сама. Знайомтеся, Ростислав. – вивела вперед молодого хлопця шукачка. Сам же хлопець ніби був не в собі, помутнілим поглядом лише розглядав все.
– Це хто?
– Новенький. Він тепер буде жити з вами. У моїй колишній кімнаті, оскільки вільних кімнат більше немає. Я дала йому заспокійливе і доведу до кімнати, щоб він поспав. 
За кілька хвилин вони зникли.
– І що це було? – запитав Максим.
– Не що, а хто. З нами тепер буде жити ще один. – відповіла Віка.
– А хлопців все більше і більше. – хитро усміхнувся Генріх. – Як тобі, Віко, непоганий гарем? – насмішливо говорив хлопець. 
– Просто прекрасний. – закотила очі дівчина. – Я спати. На добраніч.
– Але все ж я надіюсь, що я у тебе на першому місці. – зі смішком продовжив Генріх. – Гаразд. На добраніч. Гарних снів.
Ранок видався дивним. Ледь не зі сходом сонця прийшла Олена Григорівна з шукачами. Вони зачекали поки прокинеться новенький, щоб пояснити йому все, що сталося.
– Все буде добре? – запитав Дем'ян.
– Хвилюєшся? Ти ж знаєш, як все проходить, тому не думаю, що варто хвилюватися. – відповіла дівчина. – Ну раптом що, то шукачі нас захистять. – задумливо добавила Віка.
Через кілька секунд після її слів з кімнати почали лунати крики. Підлітки побігли наверх.
– Цього не може! Як це про мене всі забули!? Ви всі божевільні! – лунало за дверима.
– Послухай, Ростиславе, але ж ти сам все бачив. Твої рідні тебе не бачили і не чули. – спокійно намагалася пояснити жінка.
– Ні, це просто все сон. Це точно сон. Ви не розумієте! Я скоро маю одружитися зі своєю дівчиною, а ви хочете сказати, що вона більше ніколи не зможе мене побачити!? Не смішіть мене! 
Раптом почувся звук розбитого скла. 
– Відпусть мене! Ви божевільні!
Крики та інший шум ще певний час доносився з кімнати, поки все не затихло. Двері відчинилися і з кімнати почали виходити дорослі.
– Діти, а ви що тут робите? – запитала Олена Григорівна.
– Як все пройшло? – запитав Олесь.
– Ха... – зітхнула жінка. – Думаю ви і самі все чули. Ми впихнули йому сильне заспокійливе, тому він зараз знову спить. Я і Сергій Віталійович будемо сьогодні ночувати з вами, щоб пригледіти за хлопцем. 
– Ясно. 
– Він сказав про одруження, – почав Дем'ян, – мені от стало цікаво, скільки йому років.
– Двадцять один. – відповів Сергій Віталійович.
– Хм... А виглядає молодшим.
– Гаразд. Я вже буду йти. – сказав інший шукач, одягаючи куртку.
– Ага. Тоді до зустрічі.
– Бувайте. Хай щастить. – зітхнув чоловік, зачиняючи за собою двері.
– Відчуваю, що наступні дні будуть нелегкими. – втомлено промовила Олена Григорівна.
– І не кажи. – відповів Сергій.