Глава 26

– Максим... Максиме... – Віка легенько штовхала хлопця, щоб розбудити.
– А... Що? – Максим озирнувся. 
– Ти заснув на дивані. 
– Котра година? 
– Вже дев'ята. – сказала дівчина, поглянувши в телефон. – Може будеш вечеряти?
– Ні, я піду в кімнату. – відповів Максим.
– Максиме... – звернулася Віка, коли хлопець вже повернувся до сходів.
– Так? – він обернувся до подруги.
Дівчина більше нічого не сказала, а лише підійшла і витерла сльози зі щоки Максима.
"А... я навіть не помітив, що у мене сльози."
Віка не говорила, лише усміхалася. Співчутливо. Вона знала про що думав хлопець, але не вирішила заговорити про це вголос.
– Відпочинь.
– Т-так, добре. – відповів хлопець, опустивши голову. 
Вони простояли так якусь мить, поки Максим все ж не рушив нагору.
– На добраніч. – наостанок сказала дівчина.
– На добраніч.
Вона зайшла до кухні, де сидів Олесь і просто дивився у вікно, підперши голову рукою. 
– О, а ти що тут робиш?
– Ах, – хлопець, який ніби повністю поринув у власні думки, не відразу помітив, що до кухні хтось увійшов. Тільки, коли Олесь почув голос позаду, то здивовано обернувся. – я? Та так, просто... думаю.
Цей погляд...
Віка до болі в ребрах знала цей погляд. Такий же як у неї інколи буває, коли глибоко задумуєшся.
І ні, не про минуле зараз думає Олесь.
Дівчина розуміє.
Сама не раз думала про це.
Зараз погляди на життя в цієї трійки: Олеся, Віки і Генріха відрізняється від Максимових і Дем'янових, які пробули «по ту сторону» історії менше часу.
Зараз Максим і Дем'ян думають про своє минуле і про те «якби могло бути, якби», але це не єдине з чим вони стикнуться пізніше. На жаль.
Зараз голову Олеся поглинули думки про марність. Марність власного буття.
Розуміння того, що ти ніколи не станеш "кимось" в очах суспільства, ти не зможеш творити, бути корисним для інших.
Ніхто.
Марність.
Так і пройде життя. Дні стануть однаковими. Сірі, рутинні.
День переросте в місяць, а місяць в рік.
Ком в горлі став і плакати хочеться настільки, що аж задихнутися можна, але Віка з усіх сил трималася, щоб не заплакати.
"Не хочу так жити."
– Чаю? – запитала дівчина, усміхнувшись. Крива усмішка вийшла, звісно, але на більше вона зараз не здатна. Тільки не зараз.
Олесь це розумів.
– Так, будь ласка. – полегшено-втомлено видихнув хлопець. Говорити зараз про те, що твориться в його голові ні бажання, ні сил немає.
Незважаючи на те, що дівчина вже поставила чайник, вона не оберталася,  так і стоячи над плитою. Відчуття таке, що якщо вона погляне в очі Олеся, то не витримає і все ж заплаче.
– Ти так дірку в чайнику зробиш. – насмішливо сказав хлопець, щоб хоч якось розбавити атмосферу, хоча сам відчуває те саме.
– А, ой... – Віка відразу повернулася до Олеся.
Вони сиділи мовчки до моменту поки не закипів чайник.
– Не вставай. Я зроблю чай. – сказав Олесь, підходячи до плити.
– О, так ось хто на кухні. 
– Генріх? А ти тут що робиш? 
– Я... Хе-хе... – він почесав затилок. – Я захотів чогось захом'ячити на ніч. А ви?
– Ми чаю вирішили випити. Будеш? – дівчина нахилила голову набік.
– Так, звісно. Наїдатися на ніч веселіше  з кимось. – він усміхнувся. "Дивна атмосфера. Хоча ні... Я б краще сказав меланхолійна. І я не можу сказати, що не розумію про що вони думають." – Можливо, ви хочете щось міцніше, ніж чай?
– Генріх, ти невиправний. – фиркнув Олесь.
– Давай. – відповіла Віка. В голосі її чулася деяка втома.
– О, чудово, одна є. Олесь? – хитро-спокусливо усміхнувся Генріх, неначе кіт. 
В пам'ять Олеся відразу врізався образ Чеширського кота, якого він бачив у мультфільмі, який виховательки для всіх дітей дитячого будинку якось вмикали.
– Гаразд.
– Ура, невже не сам буду пити.
– Генріх, алкогольну залежність важко лікувати. – сказала Віка дещо легковажно. Не було сил сперечатися чи говорити щось про правильність чи неправильність.
Хотілося просто розслабитися. 
Генріх фиркнув на фразу подруги.
– Що будете?
– Я не звик багато пити, тому... щось легше. – відповів Олесь.
– Тоді почнемо з вина. 
Вино виявилося дуже смачним. Все ж таки Генріх знає толк в цьому. Олесь і Віка навіть не помітили, як пляшка закінчилася.
– Ех, на душі порожньо. – сказала Віка, поклавши голову на стіл. Вона почала крутити пальцем бокал. Алкоголь брав своє і голова почала трохи мутніти, хоча кількість випитого не було настільки багато, щоб перестати себе контролювати. Просто легке помутніння, не більше.
– І чому життя таке складне? – задав риторичне питання Олесь. – Знаєш, а я розумію чому ти так часто хочеш випити, Генріху.
– Ммм? – Генріх повернув голову до хлопця.
– Це трохи допомагає. Алкоголь перекриває відчуття порожнечі і стає легше. – Олесь сумно усміхнувся. – І хоча це лише тимчасове полегшення, але все ж дякую.
– Ах... так. – Генріх поглянув на своїх друзів, а тоді відвернувся до вікна. Небо вже давно потемніло. Скільки вже часу вони так сидять? Пізно. – Зорі дуже гарні. – сказав хлопець, злегка прикривши очі, дивлячись на небо. Він підійшов до вікна, відчинивши його. До кухні подув холодний, морозний вітер, даючи охолодитися.
– І, справді, гарно. – відповіла дівчина. – Шкода, що цих зірок вже немає. – сумно продовжила вона.
– Що? – перепитав Олесь, не зрозумівши.
– Просто-о світло від зірок дуже довго доходить до нас. І, насправді, вона могли вже давно зірватися, але ми ще довгий час після цього можемо бачити їхнє сайво. – вона опустила голову до порожнього бокалу. – Світ дуже цікавий, чи не так?
– Так, хоча і несправедливий. – задумливо говорив Олесь. – Але він такий... прекрасний. Наскільки ж чудовим він був до появи людей?
– Хто зна, але було б класно поглянути. – погодився Генріх.
– Як думаєш, скільки вони ще будуть пити? – запитав тихо Дем'ян у Максима, непомітно дивлячись за трійкою в коридорі.
Хлопець знизав плечима.
– Та хто їх зна. Головне, щоб пісні не почали горланити. 
– А таке вже було? – здивовано запитав Дем'ян.
– Ага, було якось. Є плюс в тому, щоб бути забутим. Можеш кричати скільки завгодно, і люди не подумають, що ти божевільний. Вони тебе просто не почують. 
– Тоді може нам варто їх зупинити? 
– Ні, не треба. Вони міру знають. І... якби неправильно для здоров'я це звучало, але їм треба розслабитися. І вони зараз не в змозі зробити це без алкоголю. – повернувши голову в сторону, говорив Максим. – Хоча алкоголізм Генріха варто було б зупинити, а то зовсім зіп'ється. – зітхнув хлопець. – Ходімо, Дем'яне. Залишимо їх. 
– Гаразд. – сказав юнак, рушивши за другом наверх. – Але, якщо вони будуть часто пити, то ми їх зупинимо.
– Аякже. – погодився Максим.