Глава 24

– Ти пробувала про знущання розповісти батькам чи вчителям? – запитав Максим під час однієї з перерв.
– Батькам все одно на мене. – з деякою ноткою суму сказала дівчина, хоча намагалася приховати це за байдужістю. – Пробувала класному керівнику, але вона нічого не зробила, а коли ті хлопці дізналися, то знущання стали ще гіршими. – пояснила однокласниця.
– А не класному керівнику, може комусь іншому?
Дівчина лише помахала головою. "Ясно, значить злякалася. Ну, це й не дивно."
– Ходімо вийдемо. – сказав Кирило до Максима.
– Ну ладно. – хлопець спокійно встав зі стільця, як раптом його схопила Оксана.
– Не йди з ними. Вони тебе поб'ють. – печально промовила дівчина.
– Та відчипись. – викрикнув Женя і відпихнув її руку від Максима. – Не з тобою розмовляють. Чи... ти теж хочеш? – глузливо посміхнувся хлопець і схопив її руку. 
– Відпусти її. – тепер Максим тримав його за руку, ту якою він тримав дівчину. – Ви оприділіться уже з ким хочете розмовляти. З нею чи зі мною.
– Та ходімо вже. – сказав Кирило.
Всі п'ятеро вийшли надвір за стіну, щоб їх ніхто не бачив. Дівчина непомітно рушила за ними, але поки стояла за стіною, щоб раптом що, то покликати на допомогу.
Але виявилося що цього не потрібно. Як тільки Кирило хотів вдарити Максима, той заблокував його удар і вдарив у відповідь. Максим побив усіх чотирьох, лише на обличчі залишилося кілька подряпин і кістяшки рук були червоними.
– Це все? Чи ви про ще щось хочете поговорити? 
Не дочекавшись відповіді, він пішов.
– Вау, де ти навчився так битися? – вражено запитала Оксана.
– Батько навчив. Сказав: "світ жорстокий, тому тобі не завадить навчитися захищатися."
– В тебе дуже класний батько.
– Це точно. – усміхнувся хлопець. – Ходімо в клас.
Звісно, про бійку дізналися вчителі. Вже після уроків його і остальних хлопців викликали до директорки. Оксана пішла за хлопцями.
– І? Що скажете? – дивлячись на дітей, сказала директорка.
– Це все він! – крикнув Стас, показуючи на Максима. – Це він винуватий!
Оксана вже хотіла щось сказати, але Максим її зупинив, чекаючи дій директорки.
– Інші що скажуть?
Всі, окрім, на диво, Кирила підтвердили слова друга. Їхній глава продовжував мовчати.
– А ти, Максиме, що скажеш? 
– Це була самооборона. – коротко відповів хлопець.
– Самооборона? Тобто вони хотіли тебе побити, а ти захищався?
– Так.
– Ой, та що ви його розпитуєте? Тут і так все видно. – почала класний керівник, яка до сих пір мовчки за всім спостерігала.
– Ларисо Степанівно, вибачте, але хіба я зараз з вами розмовляю? – повернувшись до вчительки, промовила директорка. Жінка відразу замовкла, але було видно, що вона обурилася і навіть почервоніла від злості, коли почула ці слова від молодшої, як мінімум років на 10, за неї колеги.
– Ні, але...
– Тоді дайте можливість поговорити з дітьми і розібратися в ситуації.
"Хах, а директорка не пробивна." 
Максим усміхнувся.
– Раз кожен твердить на своїй правоті, тоді я спитаю свідка. Оксано, розкажи історію зі своєї сторони.
Всі погляди були зосереджені на дівчині. Хлопці грізно за нею спостерігали, намагаючись психологічно надавити на дівчину.
Максим міг би її підтримати і сказати, що все буде добре або щось в такому роді, але не хотів. Їй потрібно було самій знайти сміливість, а то в житті їй буде складно, якщо вона не поборить таку ситуацію. На жаль, в житті не завжди буде хтось, хто підштовхне. Дівчина глибоко вдихнула.
– Максим не винний. 
– Що ти сказала!? – крикнув Василь.
– Тихо! – сказала директорка. – Оксано продовжуй.
– Це вони покликали Максима і хотіли його побити за школою. Він просто захищався. 
Максим поклав руку їй на плече і почав говорити, як тільки вона закінчила:
– Насправді, вони вже давно знущаються над Оксаною.
Директора відкрила очі в здивуванні. 
– Чому ти мовчала про це, Оксано? 
– Так, Оксано, чому ти не сказала мені про це? – запитала класний керівник, ніяково посміхаючись.
"Лицемірна гадина."
– Я говорила. – тихо промовила дівчина.
– Щ-що?
– Я говорила. – голосніше повторила вона. – Але Лариса Степанівна нічого з цим не зробила.
– Це не правда! Я вперше про це чую.
Директорка не стала вислуховувати виправдання вчительки.
– Ларисо Степанівно, думаю ви і так зрозуміли. Вас звільнено.
– Зачекайте, пані директорко, я справді нічого не знала. За що ви мене звільняєте?
– Я думаю дітям і так достатньо психологічних травм, які приносить їм життя, і без вашого втручання. – тихо промовила директорка до неї. "Правда життя, що тут скажеш." А тоді вже голосніше додала. – Я не потерплю такого ставлення до дітей. Можете йти. Я підготовлю документи і особисто потурбуюся, щоб ви не змогли більше працювати з дітьми.
Вчителька хотіла ще щось сказати, але просто вибігла з кабінету, востаннє кинувши на Максима і Оксану поглядом.
– А щодо вас, то я буду розмовляти з вашими батьками, але вже можете передати їм, щоб шукали для вас нову школу.
– Але пані директорко! – кричали хлопці. З їхніх очей почали капати сльози. – Кириле, а ти чому мовчиш!?
– Та плював я на цю школу. Піду в нову. Яка різниця. – відповів він і вийшов з кабінету.
Хлопці вийшли через кілька хвилин після нього.
– А це не занадто жорстоко? – запитала Оксана.
– Змінити школу, це не така вже й велика проблема. Було б гірше, якби вони залишилися непокареними за свої вчинки.
"А вона поступила досить розумно по відношенню до Оксани. Якби вони залишилися в цій школі, ще й відчувши безкарність, то не просто стали ще гіршими, але були б ще жорстокішими до Оксани, яка «посміла» піти проти них."
Жінка підійшла до дівчини і опустилася перед нею на одне коліно. Вона поклала руку на голову Оксани.
– Вибач, що так сталося. Надіюся цей випадок не стане переломним для тебе і ти не закриєшся в собі, а далі будеш говорити про свої проблеми. Якщо щось станеться, говори мені. – вона сумно опустила голову і тихо промовила до себе. – Скільки ж ще дітей постраждало від неї? – жінка повернулась до Максима. – Дякую тобі. 
– Я нічого не зробив. Лише захищався. 
Це була друга доросла людина в житті Максима, яку він глибоко поважав. Після його батька.